Любові не зречусь

Волошка

А мені ворожила ворожка
і казала, що любиш ти іншу.
І цвіла синім цвітом волошка,
теплий вітер порушував тишу.
Та не слухала я ту ворожку,
відректися не мала я сили.
Я повірила в синю волошку,
в твої очі повірила, милий.
В твою зраду не вірю ще й досі,
хоч не ходжу давно до ворожки.
Та сумує за вікнами осінь,
і давно відцвіли вже волошки.
Я тебе не втомлюся чекати.
В сина очі синіють, як небо.
З ким ти зараз, не хочу я знати,
ми із сином чекаєм на тебе.

* * *
Заплакала квітка в росі
в своїй незрівняній красі,
що нею милується світ,
та в’яне так швидко їй цвіт.
„Та що мені з тої краси,
із свіжої тої роси.
І хоч моя врода ясна,
недовго цвістиме вона”.
Та ранок прийде у гаї
і сльози осушить її,
і сонце торкнеться повік.
Судився недовгий їй вік.

* * *
Сумувала матіола
В квітнику біля вікна:
„Пишні квіти всі довкола –
я ж така непоказна”.

Он півонія привітна,
А троянда – аж горить!
Матіола ж непомітна,
Що про неї говорить.

Білу рожу – на весілля,
А червону – на любов.
„Матіола… Що за зілля?” –
хлопець глянув і пройшов.

Вже така у неї доля:
Без окраси вік прожить.
Сумувала матіола.
Як же можна не тужить?

Ось і сонечко сховалось,
Вечір вже на землю ліг.
Матіола дарувала
Ніжні пахощі для всіх.

І дівчатко, мов лебідка,
Нахилилось до плеча:
„Матіола! Що за квітка!
Як її не вистача!”

Знать, її начаклували
Десь якісь чарівники…
І без неї сумували
І садки, і квітники.

Ромашка

Було важко йти – і я втомився,
На ромашку білу задивився.
Сонце нею милувалось теж.
Де таку красуню ще знайдеш?
А ромашка в білому убранні
Усміхалась ніжно сміхом раннім,
Шепотіла в гомоні трави:
„Ти зірви мене! Зірви! Зірви”.
Вітер, пахощами захмелений,
Гладив, пестив це біле диво.
Я ж дивився на неї звеселений
І від того ставав щасливий.
І зникали і смуток, і втома,
Накопичені в серці з роками…
Пахло теплим і затишним домом.
Пахло маминими руками.
І згадалась дитинства казка,
Я ношу її завжди з собою,
Чи не ту чудодійну ромашку
Цілющою звали травою?..

Жоржини

Де синіють гори, де цвітуть жоржини,
Де сади бентежить солов’їний дзвін,
В’ються понад річку дві вузькі стежини,
Там удвох ішли ми мріям навздогін.
Скоро знов ти пройдеш по вузьких стежинах
І побачиш річку голубу мою.
Поклонись від мене ти сумним жоржинам
І скажи, що я їх над усе люблю.
Заспівай жоржинам пісню про кохання,
Ту найкращу пісню, що співала я.
Передай жоржинам ти моє вітання
І скажи, що я вже більше не твоя.
Де синіють гори, де цвітуть жоржини,
Де сади бентежать співом солов’ї,
Так і не зійшлися дві вузькі стежини,
Розділились мрії на твої й мої.

Лілії

Лілії у вранішній росі,
чисті, як отой гривастий ранок,
у своїй незайманій красі
схожі на замріяних панянок.
І стоїть принесений букет,
і довкола нього – наче свято.
Сонце заглядає в нашу хату
на Тарасів в рушнику портрет.
Я стою, а лілії мовчать,
і неначе дивляться на мене.
І лягає на чоло печать,
серце біг прискорює шалене.
Ранок став на сонячний поріг.
Треба просто жити і любити…
В день такий, святий, як оберіг,
хоч комусь якесь добро зробити.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

eight + nineteen =