* * *
Снується собі туман,
Як тиха весняна повінь.
Снується собі туман –
І нам не розказує, хто він.

Не каже, відкіль прийшов –
нічого не хоче казати.
Снується туман і знов
Окутує нашу хату.

Я вийду до нього одна
І стану в його обіймах.
Він зна, він напевно зна,
Що я – не чаклунка, не відьма.

Він зна, що любов свою
Я хочу йому віддати –
Нехай у чужім краю
Посіє комусь біля хати.

Він знає, він знає все,
І, може, йому це вдасться.
І, може, любов принесе
Для когось іншого щастя.

А я незабутній вальс
З туманом удвох згадаю –
І пісню нову для вас
Придумаю і заспіваю.

* * *
У чистому серці не приспано совість.
У тихій сльозі не згоріла печаль.
Ти стер із життя ненаписану повість –
Й не знаєш, не відаєш, як мені жаль.

І жаль не себе, не своєї любові.
І жаль не того, що пройшло – не збулось.
Зневага звучала у згірдному слові,
Те слово почути мені довелось.

Сторінки зітерто, котрі не вродились,
І душі знівечено нами без нас.
Я знаю, скарби, що мені не судились,
В космічній безмежності вивіяв час.

Вони не дістались у спадок нікому…
Та осінь бентежна… Та сніжна зима…
Вони залишились у щасті п’янкому,
А нас вже з тобою давно там нема.

* * *
Сміється ранок у вікно
І кличе сни в далекі гони.
Я сіла біля телефону
І жду твого дзвінка давно.

А телефон собі мовчить.
Як зачарований, чекає…
Терпіння в мене вистачає,
Але душа чомусь щемить.

Така байдужа далина.
І ти десь там за далиною.
Мов за високою стіною –
Глуха і темна та стіна.

Тобі ж там добре і без нас –
Ані нудьги, ані любові.
Нема потреби в моїм слові.
Що ж, почекаю, є ще час.

Попелюшка

У старім потертім капелюшку,
У благенькім легкім пальтечку,
Схожа на маленьку попелюшку,
Ти полола щось у квітничку.

Я дивилась з заздрістю на тебе,
Дивувалась із твого вбрання.
Теплий дощик сіявся із неба,
І вітрець крутився навмання.

Я була звичайна поетеса.
Вірила в казки і в чудеса
І чекала, поки у принцесу
Раптом перетвориться краса.

Як же жаль, що я не чарівниця,
Як же жаль, що не чаклунка я.
І колись вночі мені присниться
Та краса незаймана твоя.

Прости

Пустує вітер, мов хлопчисько,
гойдає крони ясенам.
Ти не бери до серця близько,
що розлучитись треба нам.
З тобою ми чужі й далекі.
Чого ти плачеш? То пусте.
Давно не носять нам лелеки
весною з вирію дітей.
Давай розійдемось без болю,
без нарікання і жалю.
Що нас пов’язує з тобою?
Тебе я більше не люблю.
Не осуди. Прости облуду.
Все, що було, – п’янкий дурман.
Ти збережи, а я забуду,
як сон, як мрію, як туман.
Хай спогад цей минають грози,
і суховій, і буревій.
Прости мені солоні сльози
і подих втрачених надій.