Легенда про зорю

Я заримую легенду,
ту, що розказував батько.
А чи було так, не знаю,
чи, може, видумав хто…
Жило у хатині убогій
бідне і миле дівчатко
і ще бабуся старенька,
що мала вже років із сто.
Так сиротою й зростала.
Й сонце сирітці не світить.
Змалку роботу лиш знала,
голод і втому безмеж.
Як на порі вона стала,
гарна була й працьовита,
а вже що добра, то кращу
і не шукай – не знайдеш.
Якось побачив те диво
місяць з вечірнього неба
і задивився на неї
так, що й про зорі забув.
– Я б оту кралю посватав, –
тихо сказав сам до себе,
– я б оту кралю посватав,
якби я парубком був.
А що вже була розумна,
була навчена звичаю.
Знала, що кому сказати,
як вклонитися кому.
І зітхала баба Настя:
– Ох, не буде в тебе щастя,
бо тепер по грошах судять
і не судять по уму.
– Ай, бабуню, не сумуйте!
Ну, навіщо нам ті гроші?
Маю руки – то й зароблю,
проживемо якось вдвох.
Ви ж самі лишень зміркуйте:
люди тут такі хороші.
А як люди не поможуть,
то мені поможе Бог.
А краса – то також горе,
та про те ніхто не знає,
то не знала і Марічка,
не тікала від біди.
Люди все переговорять.
А красу куди сховаєш?
І яріла в косах стрічка,
і росилися сліди.
Про її красу небесну
слава йшла між чесним людом
від Карпатських гір високих
до великої води.
– Гарна дівчина і чесна,
роботяща і розумна,
але бідна, без достатків.
І зітхали, як завжди.
Чи було так, чи збрехав хтось –
достеменно я не знаю.
Може, все це – тільки казка,
а можливо, що і ні.
Та приїхав королевич
аж з-за тихого Дунаю –
молодий статечний лицар
на баскому на коні.
Шапку знявши, поклонився,
увійшов у бідну хату
і побачив там бабусю,
що була стара, як світ.
– Значить, я не помилився,
бо на світі лиш одна ти.
І тобі, моя красуне,
у палаці жити слід.
Я беру тебе за жінку.
Одягну тебе у шати,
сріблом-золотом осиплю,
знатним почтом оточу.
І найкращі діаманти
будуть коси прикрашати.
І не будеш ти страждати
і від сонця й від дощу.
– Без дощу? Це ж дуже сумно.
А без сонця – просто жах.
Не дарма ж була розумна.
Сльози блиснули в очах.
– Ну, збирайся, час рушати,
бо лежить далека путь.
В королівських у палатах
нас весільні гості ждуть.
Зашарілася, як рожа,
і сказала тої ж миті,
і зітхнула не тужливо,
а з дівочої жури:
– Бідній дівчині не гоже
одягати оксамити.
А якщо це конче треба,
іншу дівчину бери.
– Мені іншої не треба –
ти одна така на світі.
Я приїхав за тобою,
хочеш ти того чи ні.
Навіть проти волі неба,
навіть без твоєї згоди
я візьму тебе з собою.
Не боїшся на коні?
– Якщо лицар ти відважний, –
владно дівчина сказала.
– Не татарин і не турок,
не розбійник-гвалтівник,
то проси руки моєї,
як батьки тебе навчали.
Чи змагатися з жіноцтвом ти в своєму краї звик?
– Знай, наруги не стерплю я.
Не простий собі я лицар,
а відважний королевич,
спадкоємець короля.
Я сказав: тебе люблю я –
значить, будеш ти моєю.
Якщо ж ні, піду війною –
багрянітиме земля.
Сполотніла тут сирітка:
із-за неї буде лихо!
Краще хай вона загине,
краще хай помре вона!
І немов росою квітка,
залилась сльозами тихо:
„Як же буде баба Настя,
як залишиться одна?”
І сказала: – Без бабусі
я нікуди не поїду.
Як же їй, такій старенькій,
їхать верхи на коні?
Якщо й справді королевич,
то повіз пришли за мною.
Я ж тим часом поміркую,
чи поїду я, чи ні.
– Ти хоч бідна, але горда.
Буде з тебе королева.
Не даремно за тобою
стільки їхав на коні.
І поглянув так спогорда:
– Чи не схожий я на лева?
То не раджу, моя люба,
суперечити мені.
– Заміж я б пішла за хлопця,
а за лева – й думать годі.
Так що йди собі ти з Богом,
звідкіля до нас прийшов.
Бо надумана любов ця
в марнославстві і погорді.
І не треба нам нічого:
ні корони, ні оков.
Спаленів тут королевич:
ще не чувано такого.
– Стережися, горда крале,
а то матимеш біду.
За три дні я буду знову.
Ти ж збирайся у дорогу.
І не думай заховатись –
я однак тебе знайду.
І поїхав королевич.
Довго дівчина журилась.
Тихо плакала бабуся –
теж боялася біди.
Вийшла дівчина в садочок
і на зорі задивилась,
на вечірнє тихе небо
і на місяць молодий.
Глянув місяць із-за хмари –
і побачив сум і сльози.
Нахилився він до неї
і стурбовано спитав:
– Не знайшла собі ще пари?
Чи коханий у дорозі?
Чом така сумна, красуне?
Аж і я засумував.
І Марічка розказала
все, що трапилося з нею.
І заплакала ще важче –
аж захмарилось кругом.
– Не сумуй, – сказав їй місяць,
– завтра зійдеш ти зорею,
і сьогоднішні печалі
стануть ніби тихим сном.
Знявся тут страшенний вітер.
Їхню він підняв хатину
і стареньку бабу Настю,
і усе, що в них було.
Ще такого світ не бачив.
Опинились на хмарині.
От здивується назавтра
кожне місто і село.
Ось приїхав королевич,
де колись стояла хата.
Ані дівчини, ні хати.
– Де ж вони? Ніде нема.
Спершу тупнув він ногою,
потім голосно гукнув він,
потім вистрілив з пістоля,
та було усе дарма.
Потім глянув він у небо,
а йому зоря світила.
І впізнав він тую вроду,
теє личенько впізнав.
І побачив помах білий,
і почув він голос милий:
– Будь щасливий, королевич,
і не май на мене зла.
Простягнув до неї руки
і благає, й молить ревно,
щоб не гнівалась на нього
за дурні його слова.
Це були любові муки.
Побивався він даремно,
бо вона сміялась з того,
і далека, і жива.
Він сказав, що королівство
він залишить на поталу,
що не хоче він ні трону,
ні багатого вбрання.
Сонце сходило, яріло.
Розгорався день помалу.
І зоря собі сховалась
аж до завтрашнього дня.
І ні з чим поїхав лицар.
Потерпів поразку вперше,
і не знав, що скаже вдома –
не повірять, засміють…
А зоря рожеволиця,
те мале дівчисько вперте,
посміхалась із-за хмари:
– Ось я, хлопче, ось я, тут…
Як і звикла, спозаранку
і тепер вона вставала,
і хмаринкою втиралась,
наче білим рушником.
І смачну пахучу каву
готувала до сніданку,
і до них заходив місяць,
щоб поснідати гуртом.

КВІТКОВА ЗАМЕТІЛЬ

Півонії

Півонії я з Ваших рук приймаю,
захоплююче диво кришталеве.
Щось добре конче я вчинити маю,
бо я могутня, наче королева.
Півонії стоять на піаніно,
духм’яні, наче щойно тільки з саду.
Я підійду до них і неодмінно
до пелюстків торкнусь, як до принади.
Півонії, як те примарне щастя,
тривожать душу терпко-ніжним хмелем
я спробую, а раптом мені вдасться
зробити день сьогоднішній веселим.
Півонії збудили давню мрію,
озвались співом ніжно-колисковим.
Я спробую, а раптом я зумію
зробити світ хоч трішечки казковим.
Півонії від подиху хитнулись,
на них роса заблисла вечорова.
Я спробую, щоб люди посміхнулись,
щоб кожен став щасливіший, ніж вчора.