Під каштанами
Я стану на перехресті доріг і поклонюся на всі чотири сторони.
– Кому це ти кланяєшся? – спитає мене хтось невидимий, адже кругом – ні лялечки…
– Землі, – тихо відповім я. – Кланяюся тобі, моя Земле. Земля носить нас, людей, на
собі, годує і леліє, як своїх дітей, додає сили, радіє, коли ми розумні, і сумує, коли нам
забракне розуму, і ми воюємо, затіваємо політичні швари або ж придумуємо для Землі
нові екологічні випробування. Земля жива… А коли ми відходимо у небуття, вона приймає
нас у лоно своє, щоб відродити знову у квітці чи билині, у деревині чи… А далі іде таїна,
незбагненна, незвідана… Прости нам, Земле, гріхи наші тяжкі перед тобою, як і Бог нам
прощає провини наші.
– Дивачка! – хтось скаже тихо. То й нехай каже… А я поклонюся Землі… і вдруге, і
втретє поклонюся, бо Земля – свята, свята від діда–прадіда, свята віддавна, свята завжди.
Поклонюся Землі…
Під каштанами
(Замість передмови)
