Надруковано за виданням:
Фролова Т., казка за казкою, казки та оповідання.-Львів, Каменяр,2007, 315 с.
Авторка висловлює щиру подяку приватному підприємцю зі Львова Андрію Сєдову.
Республіканський будинок звукозапису та друку Утос.
Провулок Т. Шевченка 4
Список
Івано-франківське, снятинське, миколаївське, хмельницьке, бердянське, богодухівське, одеське, ізмаїльське, рівненське, білоцерківське, луцьке, севастопольське, сумське, кременчуцьке, полтавське, вознесенське, житомирське, кіровоградське, маріупольське, черкаське, дніпропетровське, запорізьке, сімферопольське херсонське, харківське, керченське, луганське, львівське, дніпропетровське уво, тернопільське, коростенське увп утос, київська школа-інтернат, харківська школа-інтернат, одеська школа-інтернат, славянська школа-інтернат, львівська школа-інтернат, усі школи по три. Авторці одна, Шутка Г.О із села Пшеничник івано-франківської області одна, вінницьке, чернігівське
КАЗКА ЗА КАЗКОЮ
Зміст
Казка за казкою
Приказка
Козак
Серце коваля
Казка діда Карпа
Пригоди чумака Сидора
Чарівний перстень, або ,
як дід Мусій у казку ходив
зимова казка
казка до весни
подарунок від святого Миколая
новорічна казка
цариця зими
ходімо зі мною у казку
козак Панько та родина вітрів
кіт Мурко ,або Приблуда
Приказка
Розстелились спориші –
від дороги до межі.
А на межі – верба,
а на вербі – журба.
На гіллі хитається,
у вітру питається:
“Де мені подітись?
Чи іти між діти?
Чи іти між козаки
Чи податись до ріки?
Там рибалки на човні,
козак їде на коні…
До когось пристану –
порадницею стану.
До когось вчеплюся –
та й не загублюся”.
А рибалки співають –
на журбу не зважають.
А козак – як козак:
він і так, він і сяк.
Як ударив об землю він лихом,
застогнало те лихо тихо.
Як ударив об землю журбою,
захиталась калина з вербою.
Покотилася жура
аж до річки до Дніпра,
утонула на дні
у Дніпровій глибині.
А з Дніпра, мов ласка,
вихопилась казка.
Ходить казка по землі
там, де діти є малі.
А якщо й уже повиростали,
аби казку любити не перестали.
Сяде на крайчик,
з’їсть хліба окрайчик,
лагідно всміхнеться
і… почнеться.
О, тихо …починається.
Козак
У Галинчиній квартирі, у вітальні, стояло дзеркало. Воно було дуже давнє.
Від часу навіть трошки потьмяніло його плесо, і вже не дуже чітко
проступало в ньому зображення. Галинці іноді навіть здавалося, що на неї з того дзеркала дивляться чужі обличчя: то одне, то інше. Мама сміялася з неї, називала фантазеркою і казала, що просто треба те дзеркало частіше протирати – тоді й не буде здаватися казна-що. Але Галинка все одно трохи побоювалась того дзеркала й уникала заглядати в нього: йшла у мамину спальню – там у неї було інше дзеркало, нове – в нього й видивлялася.
Та якось увечері, коли дівчина засиділась за уроками, а ви знаєте, що в старших класах додому задають дуже багато, а якщо ви ще того не знаєте, то неодмінно дізнаєтесь, а треба вам знати, що Галинка та вчилася вже в десятому класі, – ото сиділа вона собі над уроками, аж раптом … дівчина мимоволі глянула на дзеркало. В ньому промайнула якась тінь. Галина сторопіла і відвела очі. Але так було ще страшніше, і вона змусила себе дивитися прямісінько на дзеркало. Горіла лише настільна лампа. Дзеркало стояло у дальньому куті і ховалося в сутінках. Але було видно… Галя могла битися об заклад… Із дзеркала вийшла поважна жінка, ні, не просто жінка, а пані. Вона пройшла через кімнату і спинилася неподалік від дівчини. Вона була вже в літах, але ще дуже гарна. На ній була довга святочна сукня… дивна якась… тепер у таких не ходять… Хоча… довгий шлейф тягнувся за нею по підлозі… Дівчина так злякалася, що й крикнути не могла. Вона, може, зрештою і закричала б, та жінка заговорила. Голос був низький, оксамитовий, тихий і лагідний.
– Не лякайся. І не дивуйся. Мою фотографію ти знайдеш у родинному альбомі. Я – тітка Ганна. А ти, либонь, Галина?
– Так, – ледь ворушила губами дівчина.
– От і добре. Ходімо швидше зі мною.
– Ні-ні! – перелякано скрикнула Галя, запідозривши щось недобре. Жінка засміялася…
– Кажу ж тобі: не бійся! Нічого поганого з тобою не трапиться. Мені дозволили запросити тебе на бал. Хочеш побувати на балу? На такому, які були колись. Тепер таких немає…
Бал! Та хто ж із дівчат спроможний встояти перед такою спокусою. Хоч Попелюшкою, хоч Принцесою – аби лишень на бал. Та в останню мить дівчина похопилася:
– Але ж я… – глянула на свій старенький халатик.
– То пусте, – сказала тітка Ганна. – Ходімо вже.
Вона відхилила дзеркало, немов дверцята, – Галина і не думала, що так можна, – і покликала за собою дівчину. І та раптом перестала боятися і сміливо пішла за тіткою Ганною. Ще мить, єдина мить, і вони у сяючій залі. А там… пани і пані, повбирані та поважні, виблискують коштовності, сяють оченята у молодих… Галина розглядалася, зовсім забувши про свій старенький халатик.
– Швидше, швидше! – зашепотіла тітка Ганна, – пора одягатися. Незабаром король приїде, а там і принц.
– Принц?
І дівчина вже хотіла чкурнути назад, та тітка Ганна вхопила її за руку і потягла в якусь кімнату. А там… як у казці чи в кіно: їй щось приміряли, потім скидали, потім інше… і нарешті… Галя з острахом глянула в дзеркало. Глянула – і засміялася. Вона була, як ті панночки, що в залі, тільки краща. Насправді краща: на щічках живий здоровий рум’янець, вся вона спортивна, підтягнута, і вечірня сукня їй навіть дуже пасувала, і легенькі блискучі черевички, і коштовності – також. Раптом за дверима почулося:
– Король! Король!
– Ходімо, – сказала тітка Ганна. І вони ввійшли в залу. Всі кланялися королю.
– Ну, нічого особливого, – подумала Галина, – як у кіно. Точнісінько так, як у кіно.
І тут вона побачила гетьмана, справжнього, в оточенні козаків. Один козак пильно дивився на неї, а був такий гарний як намальований. Дівчина опустила очі. Тітка Ганна доторкнулася до її руки.
– Принц! – шепнула вона. – Як запросить танцювати, не відмовляйся.
– Я не вмію, – злякано зашепотіла дівчина.
Та до них через усю залу йшов пишно одягнений юнак. Це і був принц. Ось зараз він буде біля неї. Галина намагалася не дивитися в той бік. Та почула біля себе його голос:
– Звідки ти, красуне?
– Я – з України.
Принц щось гмикнув, але дівчина була така гарна, що він відразу і забув про все на світі. Зазвучала музика і, о жах, він запросив Галину до танцю. Що робити? І тут рятівна думка: вона ж у школі ходила на бальні танці! І як це вона забула! Ще вони з дівчатами сміялися:
– І коли це ми ті танці танцювати будемо?
От і згодилося. І Галина попливла. Вона бачила себе, гарну і граційну, в дзеркалах, на сяючому паркеті, вона бачила радісні очі принца, а з гурту дивився на неї кароокий козак.
Поступово всі пари – одна за одною – перестали танцювати – кружляли лише принц і Галина, а всі захоплено на них дивилися, навіть король.
Принц танцював з Галиною увесь вечір, тільки з нею. А коли всі перейшли до іншої зали, де були накриті столи, дівчина прослизнула в сад. Тут на неї чекала несподіванка: козак, отой самий козак! У кунтуші, шабля при боці.
– Здорова була, дівчино!
– І ти здоров будь, козаче!
– От люблю таких! Не те, що ті панянки: закопилить губу…
І хлопець смішно передражнив, як панянка губу копилить. Галя засміялася.
– Як звати тебе, горличко?
– Тато і мама кличуть Галиною.
– І гарна ж ти, гарна! Недаремно той королевич так біля тебе упадав. Тобі б вишиванку і плахту – ціни б тобі не було. А то напялили на тебе казна-що… Але ти й так гарна. Та у вишиванці була б ще кращою. Я, Галю, знаєш, від кого
хочеш тебе обороню: від турка, від татарина, – тільки скажи.
Галя засміялася:
– Та ні, у нас немає татар.
– Нема! А куди ж вони, кляті, поділися?
– Та ні, вони є. Просто ми з ними мирно живемо.
– Замирилися, значить? То я тобі таке скажу: Хмельницький був з ними також замирився, а вони взяли та й зрадили його – у спину вдарили. Ти там, чуєш, гетьману вашому скажи, нехай обачний буде.
Галя здивовано дивилася на козака: про що це він?
– У нас… немає гетьмана, – чомусь тихо промовила дівчина.
– Немає! А хто ж у вас?
– Президент.
– Це що, ніби як король?
– Не зовсім…
– То зле. То зовсім зле. Неодмінно мусить бути гетьман. Щоб лад у всьому давав, щоб козаків гуртував, щоб про люд свій та безпеку краю думав. Аякже! Гетьман мусить бути… То що? Тебе і справді ні від кого не треба боронити?
– Хіба що від Грицька, щоб не чіплявся, – засміялася дівчина.
– То від якого ще Грицька?
– Та від Петренка.
– Отакої! Так я ж і є Грицько Петренко! То ж мені тебе від самого себе боронити?
– Та ні, цей Грицько зі мною в класі вчиться. В’язне до мене.
– Ах, харцизяка! Послухай, а може, він мені який родич?
– Не знаю, може.
– Однаково, хоч і родич. І родичеві спуску не дам. Я тут з татарами б’юся, а він лайдакує!
– Не лайдакує, – раптом заступилася за однокласника Галина. – Він у нас відмінник. І співає гарно. І взагалі…
– Відмінник, кажеш? І співає? Ти знаєш, певно таки він мій родич. І латину знає?
– Е, ні, ми латину не вчимо.
– Це вже зле. Скажи йому, щоб учив. Латину треба знати. Я знаю. Мало з ким говорити доведеться.
Тут увійшла тітка Ганна.
– Іди скоріше. Принц тебе скрізь шукає. Певно, краще тобі вже повертатися додому, щоб лиха якого не трапилося. А той принц у нас запальний: візьме, та й не пустить тебе. Дуже вже ти йому сподобалася. Ходімо швидше!
І знову вони у тісній кімнаті. Жаль дівчині скидати святочне вбрання, та треба. Одягнула Галина свій старенький халатик, а тітка Ганна пакунок з убранням їй дає.
– Візьми. Тепер так не ходять, та, може, на шкільний бал колись вбереш. То й мене згадаєш… – Зітхнула. – А ще… – І одягнула дівчині на палець коштовний перстень: – Одягаю тобі поки що на ліву руку. А прийде час, на праву одягнеш.
– Тітусю, а той козак?..
– Сподобався, бачу?
– Кращого й на світі немає. Невже я його ніколи більше не побачу?
Тітка Ганна загадково засміялася.
– Буде тобі козак, неодмінно буде!
– Тільки отой, тітонько!
Здалеку почувся голос принца:
– Ну, мусить же вона десь бути! Мушу ж я її десь знайти.
– Іди скоріше. Прощай! Я до тебе колись навідаюся. Тільки більше вже так не лякайся.
– Добре, не буду. Тільки козак отой…
– Не кажу тобі, щоб ти нікому не говорила, тобі і так ніхто не повірить. А будеш багато розповідати, ще скажуть, що хвора. Гляди, й у лікарню потрапиш, так що дивись.
Голоси наближалися.
– Скоріше!
Порожня зала, і – дзеркало.