Зрозуміли змії, що Сидір і кінь його не такі вже й прості і що боротися з ними не так вже й легко буде.
– Ану, брате, спробуй ти, – звернулися до летючого змія. А той змій та був чаклуном. Від батька дещо вмів. Особливо йому вдавалося страх на людину наганяти. Так навіть у батька не виходило. Політає над кимось трохи – то той вже стоїть ні живий, ні мертвий. Політав він і над Сидором, чаклуючи, а Сидір стоїть собі посміхається, і кінь стоїть, копитами перебирає.
– Що за чудасія, – дивувалися змії.
А Сидір їм:
– Побавились, хлопці? Тепер відпочивайте. А ми по воду поїдемо.
Річка була недалеко, та відразу показуватися не стали: вирішили послухати, про що змії між собою говорять, що задумують проти них. Один сказав:
– Боротися з ними – не така, видно, проста штука, якщо ми не впорались.
– Ет, дурне кажеш, брате! Проти нашого батька ніхто не встоїть.
– А що батько?
– А батько на них дракона з загадками випустить. Тих загадок ще нікому не вдавалося відгадати.
– А які на цей раз будуть?
– Ну, приміром, перша: що це за звір, що має шість ніг, дві голови і один хвіст?
– І що це за звір? Я такого не знаю.
– Невже не знаєш? Вершник на коні.
Зареготали.
– А друга?
– А друга: біжить, біжить – не вибіжить: тече, тече – не витече.
– А що ж воно таке?
– Ти, брате, хоч і маєш три голови, та можна подумати, що ти безголовий. Це ж ріка.
Знову регіт.
– А от третю ні за що не відгадати.
– Ну-ну! Ніколи не думав, що загадки так цікаво відгадувати.
– Та ти ж ще ні одної не відгадав.
– Однак цікаво.
– А третя: вранці на чотирьох, опівдні на двох, а ввечері – на трьох.
– Ого, яка складна загадка.
– Нічого складного. Це людина.
– Таке вигадав. А де ж ти бачив, щоб людина на трьох чи на чотирьох ногах ходила?
– Ну, ми того не знаємо, бо ми змії. Але людська дитина перед тим, як навчитися ходити на двох ногах, лазить на руках і ногах, тобто на чотирьох. Потім уже, так би мовити, опівдні, – на двох, а коли людина зістаріється, то ходить з палкою, тобто на трьох…
– Отут і кінець тому чумакові: він ні за що не відгадає!
– А що, коли все-таки відгадає?
– Тоді батько зачаклує його у якусь тварину.
– Але ж ти не міг його зачаклувати.
– А батько зачаклує. В мене ще не дуже добре виходить. А від батькового чаклування ще ніхто не втік.
– Тут Сидір почав ніби покрикувати на свого коня, немов щойно тільки під’їхав.
Полили ниву. Почали збиратися додому. Змії собі своєю дорогою намірилися, а Сидір вирішив ще коня трохи попасти. Підійшли до узлісся – аж тут побачили сарну: в капкан потрапила бідолашна. Сидір звільнив її, пожбурив той капкан зі злості.
– Понаробляли всякої пакості, – сказав.
А сарна стоїть – не тікає, цікавими очима на Сидора дивиться.
– Ти чого? – запитав той у неї, ніби тварина і справді його могла зрозуміти. А вона й зрозуміла.
– Я бачу, що добра ти людина, – сказала сарна людським голосом, – і хочу тобі допомогти. Я знаю вашу біду. Знаю і небезпеку, що вам загрожує. Є одна таємниця, котру треба вам знати. Змії страшні тоді, коли їх бояться. А коли ти
назвеш котрогось з них, скажімо, ящіркою, то ящіркою він і стане. От і все.
– Невже все так просто?
– Отак просто і є. Та це не так уже й легко, бо страх відбирає у людини розум, і людина тоді вже нічого не може.
– Ну страх свій я у степах розгубив, коли з чумаками в Крим по сіль їздив.
– То й добре. Тоді йди сміливо і нічого не бійся. А ще… Не забудь про мене і про ту пташину, що насінинки тобі дала. Ми також жертви страшного чаклуна.
– То ви…
– Ми – дівчата. – І в голосі сарни почулися сльози. – Тут багато таких.
– От капосна тварюка!
– Не кажи так, бо він таким і буде!
– Але у пташки тієї насінинки були проти чаклунства.
– Е, це вже потім ми у лісі дерево таке знайшли. Та було вже пізно. Добре, що тебе хоч врятували.
– Дякую вам… А як же вас усіх розчаклувати?
– Не знаю. І ніхто того не знає. Десь у безкрайніх розлогих степах живе степова Мавка. Кажуть, вона знає. Але як її знайти?
– Дякуємо тобі, сарно… Чи пак як тебе звати?
– Колись Галиною звали.
– Дякуємо тобі, Галинко! Ми обов’язково вас усіх розчаклуємо.
– Це і мою Настуню може спіткати така доля, – захвилювався Іван.
– А певно, що може.
– Сарно, голубонько, пошукай ту пташку. Хай летить вона у чаклунову темницю. Хай передасть вона чудодійні насінинки дівчині Насті і хай скаже їй, що я її люблю.
– Зроблено. Насінинки в темницю ми вже передали. А про свою любов ти їй незабаром сам розкажеш.
І сарна зникла. Друзі ще якийсь час постояли, приголомшені почутим та й пішли до двору. А назустріч їм уже господар їхав.
– Де це ви так довго тинялися?
– Я попас трохи коня. Хіба не можна? Роботу свою ми ж зробили.
– Так, зробили. Побачимо, як завтра буде.
От настав і другий день. Усі зібралися в широкому дворі. Вийшов господар і сказав до Сидора:
– Я тебе брав за наставника до моїх синів. І, ясна річ, наставник має бути розумним. От зараз ми й перевіримо, який ти розумний. Зараз ти будеш відгадувати загадки. Загадки тобі загадуватиме дракон із шістьма головами. Гей, драконе, виходь!
І вийшло страшне чудовисько з шістьма головами, і з кожної пащі – полум’я пашить.
– Ти готовий?
– Ще ні. Я хочу голови твого павука перерахувати, бо їх здається не шість, а лише три.
І справді перед ним був… павук, щоправда величезний і страшний, та голів стало й справді три
– Досить, – закричав господар. – Ти відгадуєш загадки? Чи я тебе…
– Та ж відгадую, – сказав Сидір, – тільки в твого павука, здається, таки одна голова.
– Годі! – закричав господар. Але в павука і справді залишилася лише одна голова. Всі зачудовано на нього дивилися.
– Та давай вже свої загадки, – посміхнувся Сидір.
Ви, звичайно, зрозуміли, що Сидір їх відгадав. І коли була розгадана третя загадка, всі розійшлися, кожен зайнятий своїми думками: одні – як робити людям зло, інші – як його перемагати.
Погнав Сидір пасти свого коня на галявину.
От, коли відійшли вже вони на безпечну відстань, Сидір і каже:
– Послухай, Іване, треба нам трохи тих протичаклунських насінин дістати.
– А для чого? Ми ж маємо, і Настуня має. Е, брате. Треба тими насінинками всю ту нечисть нагодувати.
– Нечисть? Ще й на неї таке добро переводити?
– А ти подумай гарненько. От зараз шестиголовий дракон став павуком, але ж чаклун знову може його драконом зробити! Треба, щоб на всю його нечисть його чари не діяли.
– І правда. Ну і розумний ти чоловік, Сидоре! – похвалив товариш.
– А ти думав, у Крим по сіль дурні їздять? Та давай краще думати, як нам сарну викликати.
– А як ти її викличеш?
– А я здається придумав, – сказав Сидір. – Не може бути, щоб серце дівчини на пісню не озвалося.
І Сидір заспівав:
Сонце низенько,
Вечір близенько.
Спішу до тебе,
Моє серденько.
Ой, вийди, вийди,
Серденько Галю,
Серденько, рибонько,
Ти ж мій кришталю…