Усі вийшли провести Степана. Король, незважаючи на заперечення хлопця, все ж відсипав йому трохи золота, а засмучена принцеса подарувала йому свою хустину, виткану з тієї срібної нитки, що вона напряла.

Одягнув хлопець чарівний перстень – і зник з-перед очей принцеси і всіх спантеличених придворних.

І заплакала принцеса гірко і невтішно. Небо захмарилося, посіріло, почав сіяти дощ. На землю прийшла осінь.

Потім сумно посміхнулася принцеса. Вона сіла за свою прядку і почала прясти срібні нитки – тоненькі-тонесенькі, як павутинки. Що напряде – то й пустить за вітром. А вітер підхоплював їх і ніс та й ніс по світу. Залітали вони і в те село, де жив Степан. Усміхався хлопець, побачивши їх. Він розумів, що це вітання від принцеси.

А потім вона зовсім засумувала – і землю скувала зимова крига.

Минув час, і фея нагадала принцесі, що ще трішки чекання – і побачить вона свого милого. І дівчина всміхнулася – і на землю прийшла весна, і заквітло все, і заспівали пташки, в’ючи гнізда, і все частіше брала до рук принцеса Степанів подарунок.

Вона чекала. Вона прибиралася – і прибиралася квітом та зіллям земля. А коли з’явився знову у саду Степан, уся природа зраділа разом із принцесою. Тоді настало літо.

І так було кожного разу. Всі вже до того звикли і придумали назви до пір року. А фея пильнувала, щоб ніщо не порушувало встановленого нею порядку.

Дід Карпо закінчив свою казку і подивився на Тетянку. Дівчинка продовжувала незворушно сидіти, ніби все ще не могла вийти з дідової казки, а потім тихенько спитала:

–  Діду, у вас ще є та хустина?

–  Яка хустина?

–  Ну, та, що вам принцеса подарувала. Адже це ви були?

Дід  Карпо посміхнувся у вуса:

–  Ні, Тетянко, хустини нема, а от сопілка є.

–  То заграйте мені, дідусю!

–  Та хто ж з самого ранку грою розважається? Зранку – працювати треба. Що люди скажуть? Скажуть, що дід Карпо – якесь ледащо.

–  Не скажуть. Ніхто не скаже, бо всі знають, який ви працьовитий. Ну, заграйте, діду.

–  Ну, коли не скажуть, то винеси мені сопілку.

Дівчина метнулася в хату і принесла дідові сопілку. Дід Карпо потримав її в долонях, ніби зігріваючи своїм теплом, а потім приклав до уст…

І полилася тиха музика. Від неї туман розійшовся, сонце заяскравішало, птаство голосніше заспівало, весь світ змінився, став кращим, добрішим. Але це вже була інша казка – казка живої музики.

А коли дівчинка побігла додому, до діда Карпа підійшла я:

–  Пробачте, дідусю, але я також слухала вашу казку.

–  А хто ви?

–  Я – письменниця-казкарка.

–  І як вам моя казка? Сподобалась?

–  Дуже сподобалась. Я хочу записати її, щоб прочитали інші діти. Ви не запе­речуєте?

–  Звичайно ж ні. Навпаки, я радий, що казка вам сподобалася.

–  А скажіть, – трохи несміливо спитала я, – так ви… тобто той майстер любив принцесу?

–  А мабуть, що любив…

–  А чому ж він тоді все-таки не попросив її руки?

–  Бо ця казка ніби й не казка, а саме життя. А в житті важко було б уявити собі таке подружжя. Тому й не попросив.

–  То ця казка сумна?

–  Чому сумна? Отоді б була сумна, якби Степан у палаці назавжди залишився, або якби принцеса з ним поїхала. Тоді хтось з них був би нещасний. А так – казка собі, як казка.

Ми попрощалися. І я пішла додому, щоб записати ту казку для вас.

 

 

 

Пригоди чумака Сидора

Було це дуже давно. Ще коли чумаки у Крим по сіль їздили. Поїхав з
ними і Сидір. Залишив дружину і дітей – та й поїхав.

Довго їхали вони степом, поки дісталися до того Криму. Але таки дісталися. Завантажилися сіллю, накупили всіляких гостинців – та й додому. А дорога далека, важка. Та чумаки – як чумаки: звикли вже. Їдуть собі та й співають своїх чумацьких пісень.

Аж тут із Сидором пригода трапилася: прибилося до нього маленьке дике козеня. Маленьке, гарненьке, біжить за возом – ну, зовсім як лоша!  Чумаки сміються:

– Бери, Сидоре, на віз – та й вези додому – дружині гостинець буде.

Сидір і взяв. А воно й не пручалося. Сидить собі на возі, розумними очима на степ дивиться. Зіскочить із воза, попасеться – та й знову на віз.

Спершу чумаки сміялися, а потім і перестали – звикли. От їдуть вони та й їдуть. Звісно, чумацька валка: їдуть повагом, на перепочинок зупиняються.

Одного разу, коли стали у пишному видолинку, Сидір пішов собі у степ, і вже далеко відбився від чумацької валки. І чого він там шукав у тому степу? А, видно, що й нічого, просто собі. І козеня за ним ув’язалося. Біжить собі, мекає – з ним і веселіше.

Аж гульк – татари! На валку нападати не насмілилися, а тут побачили одного в степу і наскочили. І що тут робитимеш! Сидір і не з лякливих був, а тут-таки й злякався. Аж підбігає до нього козеня та й каже людським голосом:

– Я обернусь конем, а ти сідай на мене, тримайся добре і нічого не бійся.

Сидір і здивуватися не встиг, – а вже перед ним кінь-красень стоїть. Скочив Сидір на того коня, припав до кінської гриви, а кінь злетів аж під хмари – очі татарам пилюкою позасипав. А ті стояли, приголомшено дивлячись у небо, – і ви­стрілити ніхто не спробував.

Переніс кінь Сидора у безпечне місце. Зіскочив Сидір на землю. Коли гляне, а перед ним знову козенятко скаче – та таке маленьке.

–  От чудеса, – промовив Сидір. – Якби хтось розказував, то не повірив би.

А козеня й каже людським голосом:

–  Гляди ж, Сидоре, про мене нікому не розповідай, бо доведеться тоді нам з тобою попрощатися.

–  Добре, – пообіцяв Сидір. І вони пішли до гурту.

Спершу йому аж язик свербів – так кортіло комусь розказати, та він стримувався. Навіть чарку пити перестав, щоб бува сп’яна не проговоритися.

Та от нарешті приїхали додому. Дружина і діти раділи з гостинців, але найбільше всім до душі припало козеня. А воно собі стрибало та бігало, паслося на луці, нікому шкоди не робило, додому само приходило, дітей забавляло.

Отак і жили. Добре жили. Сидір, хоч і не був дуже багатий, та була і хата, і в хаті, та й у дворі щось водилося: мукало та хрюкало, мекало та іржало.

Аж тут жінка якось каже:

–  Слухай, чоловіче, давай заріжемо те козеня. Ну навіщо воно нам? Хіба у нас своїх козенят немає?

–  Ти що, жінко! Хіба ж воно кому заважає? І шкоди ніякої не робить, і діти його люблять…

–  Тільки й того, що люблять. Через те козеня роботи з них ніякої нема.

–  Та скільки ж там з нього того м’яса! Воно ж маленьке!

–  То й що! От заріжемо – та й годі!

–  Не можу я його зарізати, – нарешті змушений був признатися Сидір. – Воно мене від смерті врятувало.

І розповів жінці про свою пригоду у степу.

–  Тільки ж гляди, дружино, щоб нікому ні слова!

–  Та що ти! Та щоб я… Та щоб мене…

–  Ну, добре, добре, – заспокоївся Сидір. Він повірив, що його дружина мовча­тиме. А жінка – звісно, жінка: помовчала день, помовчала два – кортить розказати. Помовчала три дні – ще дужче кортить: уже й терпіти несила.

От узяла вона та й розповіла кумі, заставивши її поклястися, що та нікому не розкаже. Та в народі недарма кажуть: “Якщо знає кума, то знає півсела”.

От за якийсь час у селі тільки й розмови було, що про Сидорове козеня. Почув про те пан та й прийшов до Сидора:

–  Продай мені своє козеня.

–  Воно не продається.