Казка за казкою 2012 рік

Надруковано за виданням:

Фролова Т., казка за казкою, казки та оповідання.-Львів, Каменяр,2007, 315 с.

Авторка висловлює щиру подяку приватному підприємцю зі Львова Андрію Сєдову.

Республіканський будинок звукозапису та друку Утос.

Провулок Т. Шевченка 4

Список

Івано-франківське, снятинське, миколаївське, хмельницьке, бердянське, богодухівське, одеське, ізмаїльське, рівненське, білоцерківське, луцьке, севастопольське, сумське, кременчуцьке, полтавське, вознесенське, житомирське, кіровоградське, маріупольське, черкаське, дніпропетровське, запорізьке, сімферопольське херсонське, харківське, керченське, луганське, львівське, дніпропетровське уво, тернопільське, коростенське увп утос, київська школа-інтернат, харківська школа-інтернат, одеська школа-інтернат, славянська школа-інтернат, львівська школа-інтернат, усі школи по три. Авторці одна, Шутка Г.О із села Пшеничник івано-франківської області одна, вінницьке, чернігівське

КАЗКА ЗА КАЗКОЮ

Зміст

 

Казка за казкою

 

Приказка

Козак

Серце коваля

Казка діда Карпа

Пригоди чумака Сидора

Чарівний перстень, або ,

як дід Мусій у казку ходив

 

зимова казка

 

казка до весни

подарунок від святого Миколая

новорічна казка

цариця зими

 

ходімо зі мною у казку

 

козак Панько та родина вітрів

кіт Мурко ,або Приблуда

 

 

Приказка

Розстелились спориші –

від дороги до межі.

А на межі – верба,

а на вербі – журба.

На гіллі хитається,

у вітру питається:

“Де мені подітись?

Чи іти між діти?

Чи іти між козаки

Чи податись до ріки?

Там рибалки на човні,

козак їде на коні…

До когось пристану –

порадницею стану.

До когось вчеплюся –

та й не загублюся”.

А рибалки співають –

на журбу не зважають.

А козак – як козак:

він і так, він і сяк.

Як ударив об землю він лихом,

застогнало те лихо тихо.

Як ударив об землю журбою,

захиталась калина з вербою.

Покотилася жура

аж до річки до Дніпра,

утонула на дні

у Дніпровій глибині.

А з Дніпра, мов ласка,

вихопилась казка.

Ходить казка по землі

там, де діти є малі.

А якщо й уже повиростали,

аби казку любити не перестали.

Сяде на крайчик,

з’їсть хліба окрайчик,

лагідно всміхнеться

і… почнеться.

 

О, тихо …починається.

 

 

 

 

Козак

У Галинчиній квартирі, у вітальні, стояло дзеркало. Воно було дуже давнє.
Від часу навіть трошки потьмяніло його плесо, і вже не дуже чітко
проступало в ньому зображення. Галинці іноді навіть здавалося, що на неї з того дзеркала дивляться чужі обличчя: то одне, то інше. Мама сміялася з неї, називала фантазеркою і казала, що просто треба те дзеркало частіше протирати – тоді й не буде здаватися казна-що. Але Галинка все одно трохи побоювалась того дзеркала й уникала заглядати в нього: йшла у мамину спальню там у неї було інше дзеркало, нове в нього й видивлялася.

Та якось увечері, коли дівчина засиділась за уроками, а ви знаєте, що в старших класах додому задають дуже багато, а якщо ви ще того не знаєте, то неодмінно дізнаєтесь, а треба вам знати, що Галинка та вчилася вже в десятому класі, – ото сиділа вона собі над уроками, аж раптом … дівчина мимоволі глянула на дзеркало. В ньому промайнула якась тінь. Галина сторопіла і відвела очі. Але так було ще страшніше, і вона змусила себе дивитися прямісінько на дзеркало. Горіла лише настільна лампа. Дзеркало стояло у дальньому куті і ховалося в сутінках. Але було видно… Галя могла битися об заклад… Із дзеркала вийшла поважна жінка, ні, не просто жінка, а пані. Вона пройшла через кімнату і спинилася неподалік від дівчини. Вона була вже в літах, але ще дуже гарна. На ній була довга святочна сукня… дивна якась… тепер у таких не ходять… Хоча… довгий шлейф тягнувся за нею по підлозі… Дівчина так злякалася, що й крикнути не могла. Вона, може, зрештою і закричала б, та жінка заговорила. Голос був низький, оксамитовий, тихий і лагідний.

– Не лякайся. І не дивуйся. Мою фотографію ти знайдеш у родинному альбомі. Я – тітка Ганна. А ти, либонь, Галина?

– Так, – ледь ворушила губами дівчина.

– От і добре. Ходімо швидше зі мною.

– Ні-ні! – перелякано скрикнула Галя, запідозривши щось недобре. Жінка за­смі­­ялася…

– Кажу ж тобі: не бійся! Нічого поганого з тобою не трапиться. Мені дозволили запросити тебе на бал. Хочеш побувати на балу? На такому, які були колись. Тепер таких немає…

Бал! Та хто ж із дівчат спроможний встояти перед такою спокусою. Хоч Попелюшкою, хоч Принцесою – аби лишень на бал. Та в останню мить дівчина похопилася:

– Але ж я… – глянула на свій старенький халатик.

– То пусте, – сказала тітка Ганна. – Ходімо вже.

Вона відхилила дзеркало, немов дверцята, – Галина і не думала, що так можна, – і покликала за собою дівчину. І та раптом перестала боятися і сміливо пішла за тіткою Ганною. Ще мить, єдина мить, і вони у сяючій залі. А там… пани і пані, повбирані та поважні, виблискують коштовності, сяють оченята у молодих… Галина розглядалася, зовсім забувши про свій старенький халатик.

– Швидше, швидше! – зашепотіла тітка Ганна, – пора одягатися. Незабаром король приїде, а там і принц.

– Принц?

І дівчина вже хотіла чкурнути назад, та тітка Ганна вхопила її за руку і потягла в якусь кімнату. А там… як у казці чи в кіно: їй щось приміряли, потім скидали, потім інше… і нарешті… Галя з острахом глянула в дзеркало. Глянула – і за­сміялася. Вона була, як ті панночки, що в залі, тільки краща. Насправді краща: на щічках живий здоровий рум’янець, вся вона спортивна, підтягнута, і вечірня сукня їй навіть дуже пасувала, і легенькі блискучі черевички, і коштовності – також. Раптом за дверима почулося:

– Король! Король!

–  Ходімо, – сказала тітка Ганна. І вони ввійшли в залу. Всі кланялися королю.

–  Ну, нічого особливого, – подумала Галина, – як у кіно. Точнісінько так, як у кіно.

І тут вона побачила гетьмана, справжнього, в оточенні козаків. Один козак пильно дивився на неї, а був такий гарний як намальований. Дівчина опустила очі. Тітка Ганна доторкнулася до її руки.

– Принц! – шепнула вона. – Як запросить танцювати, не відмовляйся.

–  Я не вмію, – злякано зашепотіла дівчина.

Та до них через усю залу йшов пишно одягнений юнак. Це і був принц. Ось зараз він буде біля неї. Галина намагалася не дивитися в той бік. Та почула біля себе його голос:

–  Звідки ти, красуне?

–  Я – з України.

Принц щось гмикнув, але дівчина була така гарна, що він відразу і забув про все на світі. Зазвучала музика і, о жах, він запросив Галину до танцю. Що робити? І тут рятівна думка: вона ж у школі ходила на бальні танці! І як це вона забула! Ще вони з дівчатами сміялися:

–  І коли це ми ті танці танцювати будемо?

От і згодилося. І Галина попливла. Вона бачила себе, гарну і граційну, в дзеркалах, на сяючому паркеті, вона бачила радісні очі принца, а з гурту дивився на неї кароокий козак.

Поступово всі пари – одна за одною – перестали танцювати – кружляли лише принц і Галина, а всі захоплено на них дивилися, навіть король.

Принц танцював з Галиною увесь вечір, тільки з нею. А коли всі перейшли до іншої зали, де були накриті столи, дівчина прослизнула в сад. Тут на неї чекала неспо­діванка: козак, отой самий козак! У кунтуші, шабля при боці.

–  Здорова була, дівчино!

–  І ти здоров будь, козаче!

–  От люблю таких! Не те, що ті панянки: закопилить губу…

І хлопець смішно передражнив, як панянка губу копилить. Галя засміялася.

–  Як звати тебе, горличко?

–  Тато і мама кличуть Галиною.

–  І гарна ж ти, гарна! Недаремно той королевич так біля тебе упадав. Тобі б вишиванку і плахту – ціни б тобі не було. А то напялили на тебе казна-що… Але ти й так гарна. Та у вишиванці була б ще кращою. Я, Галю, знаєш, від кого
хочеш тебе обороню: від турка, від татарина, – тільки скажи.

Галя засміялася:

–  Та ні, у нас немає татар.

– Нема! А куди ж вони, кляті, поділися?

–  Та ні, вони є. Просто ми з ними мирно живемо.

–  Замирилися, значить? То я тобі таке скажу: Хмельницький був з ними також замирився, а вони взяли та й зрадили його – у спину вдарили. Ти там, чуєш, гетьману вашому скажи, нехай обачний буде.

Галя здивовано дивилася на козака: про що це він?

–  У нас… немає гетьмана, – чомусь тихо промовила дівчина.

–  Немає! А хто ж у вас?

–  Президент.

–  Це що, ніби як король?

–  Не зовсім…

– То зле. То зовсім зле. Неодмінно мусить бути гетьман. Щоб лад у всьому да­вав, щоб козаків гуртував, щоб про люд свій та безпеку краю думав. Аякже! Гетьман мусить бути… То що? Тебе і справді ні від кого не треба боронити?

– Хіба що від Грицька, щоб не чіплявся, – засміялася дівчина.

–  То від якого ще Грицька?

–  Та від Петренка.

–  Отакої! Так я ж і є Грицько Петренко! То ж мені тебе від самого себе боронити?

–  Та ні, цей Грицько зі мною в класі вчиться. В’язне до мене.

–  Ах, харцизяка! Послухай, а може, він мені який родич?

– Не знаю, може.

– Однаково, хоч і родич. І родичеві спуску не дам. Я тут з татарами б’юся, а він лайдакує!

–  Не лайдакує, – раптом заступилася за однокласника Галина. – Він у нас відмінник. І співає гарно. І взагалі…

–  Відмінник, кажеш? І співає? Ти знаєш, певно таки він мій родич. І латину знає?

–  Е, ні, ми латину не вчимо.

–  Це вже зле. Скажи йому, щоб учив. Латину треба знати. Я знаю. Мало з ким говорити доведеться.

Тут  увійшла тітка Ганна.

–  Іди скоріше. Принц тебе скрізь шукає. Певно, краще тобі вже повертатися додому, щоб лиха якого не трапилося. А той принц у нас запальний: візьме, та й не пустить тебе. Дуже вже ти йому сподобалася. Ходімо швидше!

І знову вони у тісній кімнаті. Жаль дівчині скидати святочне вбрання, та треба. Одягнула Галина свій старенький халатик, а тітка Ганна пакунок з убранням їй дає.

–  Візьми. Тепер так не ходять, та, може, на шкільний бал колись вбереш. То й мене згадаєш… – Зітхнула. – А ще… – І одягнула дівчині на палець коштовний перстень: –     Одягаю тобі поки що на ліву руку. А прийде час, на праву одягнеш.

–  Тітусю, а той козак?..

–  Сподобався, бачу?

–  Кращого й на світі немає. Невже я його ніколи більше не побачу?

Тітка Ганна загадково засміялася.

–  Буде тобі козак, неодмінно буде!

–  Тільки отой, тітонько!

Здалеку почувся голос принца:

–  Ну, мусить же вона десь бути! Мушу ж я її десь знайти.

–  Іди скоріше. Прощай! Я до тебе колись навідаюся. Тільки більше вже так не лякайся.

– Добре, не буду. Тільки козак отой…

–  Не кажу тобі, щоб ти нікому не говорила, тобі і так ніхто не повірить. А будеш багато розповідати, ще скажуть, що хвора. Гляди, й у лікарню потрапиш, так що дивись.

Голоси наближалися.

–  Скоріше!

Порожня зала, і – дзеркало.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

seven + seven =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.