Цариця зими

Узимку ночі довгі, а дні зовсім короткі. Не встигло сонечко вгору підби-
тися, як йому вже час заходити. Особливо рано темніє на селі. А ще,
коли згадати ті далекі часи, як по селах і електрики не було. Не вірите? Як це електрики могло не бути? А запитайте у Ваших бабусь, то вони й розкажуть, як сиділи колись при гасовій лампі: і шили, і вишивали, і пряли, й уроки вчили… Ото саме про ті часи й мова.

У Марусиній хаті споночіло. А гасова лампа посвітила трохи, а потім блимнула та й погасла.

– О, гасу забула налити, – забідкалася мама.

– Нічого, – заспокоїв батько, – раніше спати ляжемо. Добре, що по господарству впоралися. А шити-прясти ще й завтра встигнеш. Спочинь трохи. Всього не пошиєш і не спрядеш. Ти у мене і так господиня нівроку.

– Та воно так. Але якось чудно так зарання спати лягати. Не свято ж.

– Нічого. Спочинемо трохи.

Рано й полягали. Маруся спала у невеличкій найтеплішій світличці. Їй тут було добре і затишно. Тут їй завжди снилися добрі і цікаві сни. Та чомусь сьогодні сон до неї довго не приходив. Батьки, натомлені щоденною роботою, швиденько поснули, а дівчинка ще довго перекидалася з боку на бік і чомусь ніяк не могла заснути. За вікном хурделило. У вікна жбурляло снігом. Пустувала метелиця – так любив казати Марусин татко. Але сьогодні та метелиця щось уже занадто розпустувалася: грюкала чимось, завивала в комині – дівчинці аж страшно було. Хоча… чого їй боятися? У хаті тепло, двері зачинені, тато і мама за стіною сплять. Маруся вже зібралася задрімати, як раптом… А може це їй здалося?.. Прислухалася… ні, не здалося. Хтось явно стукав у сінешні двері. Спершу Маруся хотіла розбудити татка чи матусю, але…

– Я не така вже й маленька, – сказала собі дівчинка. Маруся добре пам’ятала, що двері самій нікому не можна відчиняти. А вона й не відчинятиме. Вона тільки… накинула пальтечко, хустку, вскочила у трохи великуваті валянці.

– Хто там? –запитала. За дверима почувся невиразний жіночий голос:

– Угу-гу-у! Відчини!

– Я зараз. Я розбуджу маму чи тата.

– Ні-ні! Що ти! – голос трохи пом’якшав і став виразніший.

Було схоже, що за дверима – стара жінка.

– А-а, це, певно, бабуся Ликера. Певно, їй щось треба. Може, ліків яких…  Зараз, зараз відчиню…

Маруся ледве відсунула міцний важкий засув… А далі двері вже самі вирвалися з її рук і відчинилися настіж. Повіяло холодом і сипнуло снігом. Дівчинка хотіла вскочити в хату та гукнути тата або маму, але не встигла. З голосним реготом підхопила метелиця Марусю, загорнула геть усю в холодну снігову ковдру та й помчала кудись у безвість. Дівчинка пробувала кричати, але снігу набилося повний рот і вона закашлялася. Спробувала заплакати – сльози тут-таки перетворювалися на крижинки. А метелиця реготала, вила, танцювала, крутилася, аж у Марусі паморочилася голова.

Раптом усе стихло, і дівчинка відчула, що вона стоїть на землі, вкритій глибоким снігом. Маруся довго виборсувалася з-під снігової ковдри, протирала заліплені снігом очі. Довкола було тихо. Ніхто не вив і не реготав.

“А де ж метелиця?” – подумала дівчинка. Вона страшенно замерзла, не відчувала ні рук, ні ніг. Як колись вчив її тато, Маруся почала тупотіти ногами і розтирати лице та руки снігом. І раптом почула зовсім поруч голос:

– О, я бачу, ти тямуща. Таких мені і треба.

Дівчинка озиралася довкола, та нікого не бачила. Але хтось же тут є! Це, мабуть, та метелиця, що вкрала її. І Маруся сказала:

– Як Вам не соромно! Я Вам відчинила, а Ви…

– Ха-ха-ха! А хіба ж ти не знаєш, що двері нікому не можна відчиняти?

– Та знаю, – зітхнула дівчинка і далі не знала, що сказати.

Та все ж зважилася:

– Тітонько, відпустіть мене додому. Ну, будь ласка!

– Яка я тобі тітонька? Я – Цариця зими.

– Хіба ж цариці такі бувають?

– Які це “такі”?

– Злі та недобрі. Хіба цариці викрадають маленьких дівчаток? Ні, Ви не цариця, Ви, мабуть, Баба-Яга.

– Ах, ти, дівчисько! Замовкни! А то оберну тебе на звичайнісіньку бурульку. Тоді знатимеш.

Дівчинка замовкла, хоча розуміла, що й так вона незабаром замерзне, бо ні мама, ні тато її тут не знайдуть.

Сходило сонце. Маруся побачила, що довкола неї – густий ліс. Деревам було важко тримати снігові шапки – і вони аж стогнали, поскрипуючи. Білочка дивилася на дівчинку своїми намистинками-очима.

– Що? Роздивилась? – знову старечий скрипучий голос.

– Де Ви? Я Вас не бачу.

Дівчинка роззиралася довкола, але нікого не бачила.

– Покажіться мені. Я хочу Вас побачити.

– Дивись праворуч.

Маруся глянула і побачила сніговий вихор.

– А… для чого я Вам? – несміливо запитала дівчинка.

– Ти будеш мені служити. Будеш людей у ліс заманювати, з дороги їх збивати. Йде, скажімо, перехожий і чує, як дівчинка плаче. Хто ж з людей відмовиться допомогти дитині? Люди добрі. А я їх тим часом і заведу в хащі, і заморожу.

– Я ніколи такого не робитиму.

– А це ми ще побачимо. Все робитимеш, голубонько, як добре змерзнеш. А це вже я постараюся.

І дихнула на дівчинку холодним морозяним вітром, що в Марусі аж подих перехопило. Тут білочка з очима-намистинками не витримала:

– І не соромно збиткуватися над бідною дитиною?

Маруся здивувалася. Вона чула, що звірі і птахи розмовляють, але знала, що це буває тільки в казках. А може, вона вже замерзає і це їй видається? І дівчинка вщипнула себе за ніс. Ні, вона не замерзає. Розтерте снігом личко пашіло. Дівчинка з цікавістю подивилася на білочку.

– Я про тебе всім мешканцям лісу розкажу, – не вгамовувалась та. – Всі знатимуть, яка ти недобра.

Метелиця сердито закушпелила снігом:

– Цить, куцохвоста, а то заморожу.

– Це я куцохвоста? Ото вже брешеш, стара відьмо. Глянь, який у мене пухнастий хвіст. Ти б і сама такий хотіла, та дзуськи! Заморозиш? Мене? Ха-ха! Дзуськи! Ти зугарна над беззахисними дітьми збиткуватися. А мою теплу шубу тобі не пройняти. Іди краще з нашого лісу, доки ми на тебе весну не накликали.

Розгнівалася метелиця. Закрутився сніговий вихор, зарипіли й застогнали старі дерева, а молоді до землі понагиналися.

Аж Марусі стало страшно.

– Я іду-у-у! Але незабаром поверну-у-усь! Тільки брата свого Мороза покличу. Тоді ви дізнаєтесь, по чім ківш лиха! А ти, неслухняне дівчисько, померзни трохи, то, може, порозумнішаєш і покірнішою станеш.

Сказала так метелиця та й подалася лісом. На галяві все стихло, а десь далеко в лісі відлунював сердитий голос метелиці:

– Угу-гу! Угу-гу!

Маруся заплакала, безпомічно і безпорадно, як плачуть лише діти. І тут вона почула голос білочки:

– Не плач, дівчинко, краще лізь сюди, до мене у дупло. Тут тепло. І горішками я тебе пригощу. А мої маленькі білченята охоче з тобою побавляться. Нумо, швиденько, доки метелиця не повернулася. А то пропадеш тут.

– Ви така смілива, – крізь сльози сказала Маруся. – Але я боюся, щоб Вам метелиця не завдала шкоди.

– Ти не бійся. Нічого вона мені не зробить. Швидше лізь сюди.

Дівчинка спробувала залізти на дерево. Та де там! Вона була така маленька, а стовбур такий заледенілий, товстий та колючий. Їй би хоч трішки, щоб до гілок дотягнутися. Та де там!

– Кабане-Іклане, – гукнула білочка, – допоможи дитині. А ти, дівчинко, його не бійся, він тебе не скривдить.

На галявину вийшов здоровенний вепр. Він був навіть дуже страшний. Але Маруся вже і його не злякалася, стільки пережило її маленьке серденько.

– Рох, рох! Залізь на мою спину.

Обіпершись передніми лапами об стовбур дерева, кабан чекав, доки дівчинка видряпалась до найнижчих гілок. А далі вже вона зможе й сама.

У дуплі справді було тепло і затишно. Двоє білченят дивилися на Марусю цікавими оченятами-намистинками, такими самісінькими, як у їхньої мами.

– Не бійтеся її. Це маленька дівчинка, людська дитина. Вона у нас поки що поживе. Бери горішки, підкріпися. Ти голодна.

– Дякую Вам, – сказала розчулено дівчинка. – Але ж Вам самим…

– Не турбуйся. Я запаси великі зробила. Вистачить. Та й весна вже не за горами. Тому і лютує метелиця.

По якімсь  часі прилетіла люта метелиця та й сіла під ялиною спочивати. За нею і Мороз прискрипів по снігу. Як притисне, як почне все живе холодом сковувати. А сам сміється – задоволений, що таку силу має. А звірятам що? Дошкуляє, звісно, морозяка. Та вони у нори свої та барлоги поховалися, весну чекають. От тільки зайчику біда: ні хатки у нього, ні нірки. Шубка, хоч і тепленька, та однак холодно. Та ще голод дошкуляє.

– І коли вже весна та прийде? – думає бідолашний зайчисько. – Її все нема та й нема.

Пригрілася Маруся у дуплі та й задрімала. Білочка наказала білченятам не пустувати: нехай поспить натомлене дівчатко. А метелиця саме й згадала про дівчинку:

– А де ж це моя полонянка? Чи не замерзла часом? Ні, наче не видно. Куди ж вона поділася? Утекти ніяк не могла. Цей сніг не для її ніг… Ей, білочко, ти часом не бачила того дівчиська?

– А якби й бачила, то що?

– То сказала б мені.

– Довго чекатимеш. Аж до весни.

– Не нагадуй мені за ту весну. І чого всі тільки про неї й говорять?

– Бо ти вже всім набридла.

– Ну-ну! Ти не дуже.

А Мороз усе дужчав та й дужчав. Заходило сонце. На ліс опускалася довга і морозяна зимова ніч.

 

А в Марусиній хаті був смуток і сльози. Коли прокинулися від холоду Марусині батьки, бо з хати вітром усе тепло вивіяло, вони страшенно здивувалися, що сінешні двері відчинені. А ще більше вони здивувалися, коли побачили, що нема їхньої донечки.

– І куди ж вона могла піти серед ночі? –плакала мама.

– Ні, не могла вона нікуди піти. Це якісь лиходії викрали нашу Марусю, – сказав сумно тато.

Уже де не питали, де не шукали – нема і сліду ніякого. Ніхто не чув і ніхто не бачив. Тільки всі скаржилися, що цієї ночі дуже вже метелиця розходилася. Такого бешкету по селу понаробляла: тому дах зірвала, тому клуню перекинула.

– Ото вона і забрала нашу дівчинку, – сказав Марусин тато.

– Ти що, старий, ще й досі в казки віриш?

– Та…  спробуй тут не вірити… А якщо вірити, то давай думати, куди б вона її понесла.

– Якщо вірити в казку… то в ліс. Куди ж іще? Ой, пропала наша дівчинка, замерзла в тому лісі.

– Цить, стара, не плач. Якщо вірити в казку… тоді мусить хтось допомогти нашій дитині. Казка має закінчитися добре.

– Але не можемо ми сидіти, склавши руки, і чекати, доки закінчиться казка. Треба щось робити.

– Звичайно. Ось піду-но до сусіда Миколки. Вони дружать з нашою Марусею, то, може, він нам допоможе.

– Миколка? Та він ще зовсім маленький.

– То нічого, що маленький. Зате сміливий та розумний. І в казки вірить. Тут без того не можна.

Прийшов Марусин тато до Миколки, а той саме щось майструє.

– Що це ти, Миколко, робиш?

– Та от… весна незабаром прийде, птахи прилетять, треба годівнички порозвішувати. Та й шпаківень кілька зроблю: нехай радіють співуни.

– Це ти молодець. А я до тебе у справі прийшов. Ти знаєш, що зникла наша Маруся?

– А я саме збирався до Вас іти, бо чув щось таке від дівчат, але ті дівчата завжди щось вигадають, то я й не повірив.

– Чого це ти так на дівчат? Серед них, як і серед хлопців, усякі бувають.

– Та я нічого. Маруся не така, Маруся справжня. А що, вона й справді зникла?

– Так, Миколко, зникла.

Марусин батько був дуже засмучений, і хлопчик лише тепер зрозумів, наскільки це серйозно.

– А може, вона не по-справжньому зникла? Ну, заховалась кудись чи що…

– Ні, Миколко, по-справжньому. І навіть дуже по-справжньому.

– А куди ж вона могла податися?

– По-моєму, її вкрала метелиця.

– Метелиця?.. – Хлопчик замислився. – А що ж… таке може бути. Адже вкрала колись Снігова королева хлопчика Кая. Я знаю, я про те читав. Треба йти її шукати. О, Снігова королева занесла Кая в далеку Лапландію. Я піду її шукати і знайду. Аж у Лапландію піду.

– Ні, я думаю, так далеко йти не доведеться. Чомусь я думаю, що найперше шукати треба в нашому лісі.

– Я зараз. Зберуся та й піду.

– Ні, добрий хлопчику. Незабаром уже вечір. Почекаємо до ранку.

– До ранку? Це довго. А що, коли Марусю там кривдять?

– Мусимо почекати. Не можеш же ти йти до лісу проти ночі. Вранці й підеш. Я б і сам з тобою пішов, але казка відкривається тільки дітям.

– Так. Що ж мені треба? Для зайчика морквину, для білочки горішків, для кабана-Іклана – картоплі, а для вовка Сіроманця… Що ж для вовка? Ага, придумав: шматок сала. А ведмеді ще сплять.

Не спалося Миколці тієї ночі. Ще й сонце не зійшло, а хлопчик уже вирушив у дорогу.