– Треба її негайно врятувати. Ой… мені пора. Моя хазяйка мене дуже любить і не може без мене обідати. Їй не подобається, коли я десь шастаю. Ви почекаєте мене. Я прийду з Мишандою. А ти, Приблудо, гляди мені.

– Звідки ти знаєш те дурне ім’я?

– А ти думав, що твоя тітонька дурніша за тебе? Ну, я пішла.

Чекали її довгенько. Мабуть, у панів обідають повільно, смакуючи. Потім вона з’явилася, тримаючи у зубах курячу ніжку. Поклала її перед Приблудою і сказала:

– Голодний кіт – це дуже небезпечно.

І до Трохима:

– Вас не пригощаю.

– Дякую, я не голодний.

– А ось і Мишанда VII.

І з’явилася миша. На неї було чудно дивитися. Вона була в блискучій короні, на хвостику мала маленьку блискучу китичку, сама перев’язана блискучою стрічечкою. Трохим дивувався:

– Дивись, яке маленьке створіння, але королева. А я думав, миші собі та й годі.

Мишанда трималася поважно. Неподалік у кущах причаїлася її охорона.

– Розкажи їм, Мишандо.

– О, це велике горе, – почала королева. І дві слізки блиснули в її очицях.

– Ти диви, – думав Трохим, – і вони плачуть. Зовсім, як люди…

– Вона живе у великій банці. І що з нею буде? – з жахом говорила королева. – Врятуйте її. Я віддячуся вам, ось побачите.

– Скажіть, а там нірка якась є? Ви з нею, із Сніжкою, бачитесь?

– Звичайно. Мої слуги… ми зробили ходи. Але вона в банці. Їй звідти не вилізти.

– Добре. Нема проблем. Тільки скажіть їй, щоб Мурка не боялася. Ми врятуємо вашу Сніжку. А зараз нам пора.

По дорозі Трохим з Мурком обмірковували план. Він був ніби і простий, але й небезпечний. По якімсь часі до ветеринара подзвонили. Відчинилися двері – і вийшов вже не молодий чоловік у білому халаті. Біля дверей стояв Трохим, тримаючи свого кота.

– Добридень, – привіталися обидва.

– Проходьте, – запросив звірячий лікар, що називався ветеринар.

Пройшли у приймальню. Тут пахло ліками. Кіт аж примружився. Трохим погладив його заспокійливо.

– Що з вашим котиком?

– Та от… захворів щось. Їсти не хоче.

– То, може, його усипити, а ви заведете собі іншого кота?

– Няв! Няв! – перелякано запручався Приблуда. Він уже хотів було вирватись і чкурнути кудись з того задушливого приміщення, та Трохим притримав його.

– Та ні. Він кіт хороший. Я до нього вже звик і мені б не хотілося його міняти на іншого.

Банки з мишею ніде не було. Та були двері до другої кімнати. Поки лікар оглядав кота, що немилосердно нявчав і виривався, Трохим заводив розмову.

– Ви тут лікуєте, певно, й експериментуєте? Я чув, що для всяких дослідів білі миші дуже надаються.

– Цікавитесь? Я вам зараз покажу… а котик у вас міцненький. Причин для тривоги не бачу. Я вам дам ліки від глистів. Це не зашкодить. А щеплення у нього є?

– Що? Яке щеплення?

– Зрозуміло. Значить, нема. А це конче необхідно. Та, це нічого. Ми зараз. Потерпи, котику.

І Приблуда занявчав не своїм голосом, подумки проклинаючи і мишей, і всіх їхніх королев. Заспокоївся він тільки тоді, коли був уже на руках у Трохима. Сердито блимав на нього очиськами, але Трохим робив вигляд, що нічого не помічає.

– Ходімте, я покажу вам своїх піддослідних. Це дуже цікаво.

Пройшли у другу кімнату. Тут у клітках жили білі щурі, а у банках сиділи білі миші. Їх було з добрий десяток. А котра з них Сніжка? Такої халепи Трохим не чекав. Лікар щось захоплено розповідав про свої досліди, та Трохим його не слухав. Він дивився на мишей. Ну, котра, котра ж з них?..

– Скажіть, а вони у вас мають якісь імена?

– Звичайно, мають. Ось ця – Білянка, а та – Швидка, а ось – Чепурушка…

– А я б котрусь назвав би… Сніжка…

І кинув швидкий погляд на мишей. Одна здригнулася, її очки забігали. Ага, значить, це вона.

– Сніжка… що ж, дуже цікаво.

– Дивись, он та, – шепнув Трохим котові.

Лікар продовжував розповідь. Раптом кіт стрілою кинувся на одну з банок. Банка впала і розбилася. Мишка, біла, як сніг, перебігла через кімнату і зникла в куті за шафою.

– Ой, пробачте, – забідкався Трохим і кинувся ловити кота.

– Я сам винен, – сказав лікар. – Я повинен був передбачити. Та нічого.

Раптом Трохим захвилювався:

– Скажіть, а та… Сніжка, що втекла… ви ще їй ніякої хвороби не прищепили?

– Ні. Це новенька. Ми її лише готували.

На вулиці Трохим похвалив Мурка, але той був сердитий і мовчав. Лише вдома промовив спересердя:

– Хай їм біс, отим мишам! Та чи це котяча справа – мишей рятувати? Тьху! Та щоб я ще коли…

– Заспокойся, ми з тобою врятували одну маленьку істоту – і це добре. А зараз – їсти і відпочивати! Тобі поталанило, що тебе тітонька підгодувала. А мені кишки марша грають.

Як тільки Трохим зібрався пополуднувати, як у куті щось зашаруділо – певно, миші. Мурко весь напружився, та Трохим вчасно вхопив його за загривок.

– Няв! Що ж мені тепер і мишей не ловити?

– Поки що – ні. Бо можеш впіймати ту, котру ми з тобою щойно врятували.

– Так і є, – до них вийшла Сніжка. Кіт сердито на неї зиркав. Бідній аж подих перехопило.

– Це коли ви вже встигли нори тут поробити? – гаркнув кіт.

– Я… не знаю. Мене мама Мишанда прислала, щоб подякувати вам.

– Та ти не бійся, – заспокоїв Трохим перелякане створіння. – Це він з вигляду такий сердитий, а насправді ж він добрий і тебе не зачепить.

– Це вже я тут і не господар, виходить? Що це за кіт, у котрого в домі мишачі нори?

– Цить, Приблудо, не бурчи.

Кіт ображено замовк. Перелякана Сніжка тримала в лапках маленький згорточок.

– Ну, не бійся. Ходи сюди, маленька.

І Трохим посадив її собі на долоню.

– І чого їх люди так не люблять? Вони ж такі симпатичні.

А мишка продовжувала пищати:

– Мама передала вам чарівну стрічку. Хто нею перев’яже собі руку чи… лапу, – зиркнула на кота, – того ніхто не зможе перемогти.

– Дякуємо, Сніжко, і тобі, і твоїй мамі.

– А ще, – Сніжка вже зовсім осміліла на широкій Трохимовій долоні. – А ще тітонька Миця веліла передати вам… у недалекому королівстві живе королівна Мар’яна. Їй треба допомогти.

– Яка ще Мур’яна? І чому ми маємо їй допомагати? І взагалі, я втомився, я хочу спати.

– Коте, чого ти сьогодні такий сердитий? І не Мур’яна, а Мар’яна.

– Я знаю. Але Мур’яна краще. А сердитий, бо із-за тієї Сніжки мені сьогодні щеплення зробили…

– Мені дуже прикро – пропищала Сніжка.

– Ну, добре. Так що там з тією Мур… Мар’яною?

– Завтра у неї весілля. Її батько віддає за злого і похмурого лицаря Дерихвоста. Він тільки й знає, що вою­вати. А сам мишей боїться.

– Не може того бути, щоб такий лицар та боявся мишей.

– Боїться. Ми вже знаємо. Завтра ми мусимо його при всіх знеславити. А ви перев’яжіться стрічками і будьте там. Так сказала тітонька Миця і моя мама. Ну, я побігла – ніколи мені.

– А може, пополуднуєш з нами?

– Ще чого, – муркнув кіт.

– Та ні, побіжу вже. Мама сказала, щоб не барилася.

– Бачу, коте, спати нам не доведеться.

– Я також це бачу.

– Ну, не сердься та давай збиратися в дорогу.

Кіт Мурко обрав собі Трохима за хазяїна, бо вже дуже він добрий був. А про хату кіт іншу мріяв. Щоб велика була і простора, щоб піч у ній була, і неодмінно з лежанкою. І господиня щоб була привітна. Напалить вона у печі, спече хліб. По хаті запах смачний розтечеться. А кіт собі на піч залізе, а там тепло, аж жарко. І корова щоб була. Видоїть господиня корову і так ніжно скаже: “Киць-киць! Ходи, я наллю тобі молока!”

Та найдивніше те, що саме про таку оселю і навіть про кота в ній мріяла королівна Мар’яна. І мріялось їй, що наливає вона котові в миску білого-білого молока. А кіт підходить до тієї миски поважно так, та перше, ніж їсти, треться вдячно Мар’яні біля ніг, а вона гладить його і сміється. І звідки у королівни такі мрії? Певно, від няні, це вона їй так багато про село розповідала.

Дівчина зітхнула. Не судилося здійснитися її мріям: видає її батько за нелюба – войовничого і злого лицаря. І поїде вона у його темний похмурий замок. І дівчина заплакала. Завтра весілля.

Вранці гостей наїхало повен двір. Мар’яна стояла у пишному весільному вбранні. Всі коштовності тьмяніли перед її вродою. Та наречена була сумна і готова була ось-ось розплакатись. Уже як вона просила батька, щоб не віддавав за Дерихвоста – не допомогло. Батько думає, що він буде захищати його королівство. А Мар’яні здається, що Дерихвіст не настільки сміливий, як хвалько. Кажуть, що він навіть мишей боїться… О, виїжджає.

Дерихвіст гордо виїхав на баскому коні. Без лицарських обладунків, у святковому одязі, він однак був якийсь темний та лютий. Усмішка не пасувала до його лиця, краще б уже не посміхався.

Трохим так і прикипів поглядом до Мар’яни: ото врода! Такої він ще й не бачив. Невже отой задавака – її жених? Та що це? Лицар якось кумедно засмикав плечима, потім замахав руками. З рукавів та з-за коміра почали вистрибувати миші. Дерихвіст зблід, ще дужче засмикався і полетів з коня. Це була ганьба. Забувши про своє весілля і про гостей, що зачудовано дивилися на нього, Дерихвіст крутився, наче в’юн, а з нього так і сипалися миші. Всі гості сміялися аж трималися за животи. Король почервонів від гніву. Дерихвіст уже хотів було скочити на коня та й чкурнути у свій замок, та розг­ніваний король зупинив його:

– Стій, лицарю, ти зганьбив мене. Віддам свою доньку за того, хто подолає лицаря Дерихвоста. Та без зброї, а навкулачки.

Ніхто не сподівався, що лицар так перелякається коро­лівської пропозиції. І вже зовсім не чекав, що проти лицаря раптом стане Трохим. І всі побачили, який він міцний та гожий, яка у нього добра усмішка і дужа рука. А вже Мар’яна надивитись не могла на красеня, що, не знати звідки, з’явився тут. Боротьба тривала недовго, навіть гості не встигли нею натішитись. Щоб прискорити події, кіт таки не витримав та й кинувся лицарю під ноги. Той впав. А потім сяк-так виліз на свого коня і під загальний сміх чкурнув до свого замку.

Трохима переодягнули і став він поруч із Мар’яною, і всі казали, що кращої пари на світі і не було. Мурко навіть трохи злякався: а раптом Трохим залишиться жити в королівському палаці і забуде про свого кота. Та він даремно лякався: Трохим ні на хвилинку не забував про свого Приблуду і підкидав йому зі столу ласі шматочки. А після весілля розповіла Мар’яна Трохиму про свою мрію. І кіт своє слово докинув. І Мар’яна зовсім не здивувалася, що кіт розмовляв людською мовою, і не образилися, коли Трохим ненароком назвав її Мур’яною.

Про що мріялося, те здійснилося. І живуть вони й досі у великій прост орій хаті, і кіт з ними живе і не ображається, коли його іноді називають Приблудою, – звик.