І от Галина вдома. Світиться настільна лампа. Лежать її зошити. Скільки ж то часу минуло? Либонь, і небагато. У мами телевізор працює. Значить, і не зауважила, що Галини не було. Що ж це відбулося? Підійшла до дзеркала, спробувала його відхилити – не вийшло.
– А може, я справді хвора? Може, це марення якесь?.. Та ж ні…
Перстень виблискував на її пальці, пакунок з убранням лежав на стільці…
– Завтра, – прошепотіла дівчина, – а зараз – спати. Спати – і ні про що не думати.
І Галина відчула, як вона страшенно втомилася.
Вранці дівчина прокинулась і довго не могла зміркувати, чи все це з нею було, чи наснилося. Потім узяла родинні альбоми і довго їх передивлялася. Нарешті аж скрикнула:
– Ось вона!
На фото була гарна жінка у святковій сукні. Вона посміхалася і, здавалося, посміхалася їй, Галині.
– Мамо, – покликала дівчина, – хто це такий?
Мама підійшла і глянула:
– Це – тітка Ганна. Родичка наша. Померла давно. Я її вже не пам’ятаю, а, кажуть, добра була людина.
Галина зітхнула.
– Ти чого? – стурбувалася мати.
– Так… нічого. Козак один наснився… Гарний…
– Ет, спиться – то й сниться. Звісно, молодому – молоде й сниться. Мені козаки вже давно перестали снитися, – якось сумно засміялась.
Галина ходила, як непритомна, робота ніяка не бралася, заглядала у всі кути, а крадькома – у дзеркало. І що це з нею було?..
А ввечері, як тільки вклалася спати, з’явилася тітка Ганна. На диво, дівчина зовсім не злякалася, а тут-таки й запитала:
– Тітусю, скажіть, а що той козак?
– А я думала, ти про королевича питатимеш.
– Та цур йому, тому королевичу!
– А даремно. Він так тебе шукав, мало з розуму не зійшов. Я вже злякалася, що здогадається…
– А козак? І не питав?
– Чом не питав? Питав. Ти от що: влаштуй у себе в школі новорічний костюмований бал. От там і побачиш свого козака.
– Справді? Ой, тітусю, я влаштую, я неодмінно влаштую.
І потягнулися довгі дні, довгі, як вічність… Галинчина ідея влаштувати на Новий рік костюмований бал усім сподобалась. І почали готуватися. Галина проблеми з костюмом не мала: у неї він уже був. А дівчата щось метикували, шили, перешивали з маминих суконь. Усі чекали, хвилювались. І от, нарешті, свято.
Як тільки Галина у своєму розкішному вбранні ввійшла в залу, вона відразу побачила його. Так, це був він, сумніву не було: козацький кунтуш, шабля при боці, ті ж карі очі…
Він підійшов до неї.
– Здорова була, дівчино!
– І ти здоров був, козаче!
– І гарна ж ти, Галю.
– Достоту, як той… чи ні?..
– Я, Галю, знаєш, від кого хочеш тебе обороню: від турка, від татарина, – ти тільки скажи!
– То оборони мене… від Грицька Петренка.
Дівчина зашарілася і від того стала ще краща.
– То що ж мені від самого себе тебе оборонити?
Це був її однокласник – Грицько Петренко, але, матінко, як же він був схожий на того козака!
– Грицю, скажи… – дівчина запнулася. – А в твоєму роду ніколи не було козаків?
– Як не було! Був… у якомусь коліні. Теж Грицько Петренко, у бою з татарами загинув.
– Ти дуже схожий на нього. Дуже.
– А ти звідки знаєш? – звів брови Грицько.
– Та знаю.
– А-а я думаю, чого це мій далекий пращур мені наснився. Та ще й пальцем накивує: гляди мені, Галинку не кривдь, а то буде тобі!
– Жартуєш!
– Чому жартую? Справді наснився.
– І так казав?
– Казав. А ще казав, щоб я неодмінно латину вчив. От чудний сон.
І дівчина не могла збагнути, чи він жартує, чи каже правду. Та це вже не мало ніякого значення. Галина дивилася на свого козака і думала: “Достоту, як той… гарний. Кращого й у світі немає”.
А Грицько дивився на Галину і думав: “Ну і дівчина! Таки найкраща! За таку і в бій можна”.
Але добре, що в бій іти не треба було, і вони закружляли у новорічному танку.
Серце коваля
Жила на світі дівчина, гарна-прегарна, як маків цвіт посеред поля.
І жив неподалік коваль, що всякі дива виковував. І покохав коваль
ту дівчину. А вона горда була та пишна, бо знала, яка вона гарна.
От одного разу і каже та дівчина до коваля:
– Ковалю, ковалю, викуй мені сонце та й постав під моє віконце. Нехай воно буде таке ж, як на небі, ясне, та нехай буде тільки моє, власне. Нехай воно світить мені вдень і вночі, зігріває мене у добру й злу годину.
– Ні, красуне, – мовив коваль, – ще не народився на світі такий майстер, щоб міг сонце викувати, я лише можу подарувати тобі свою любов. І світитиме вона тобі вдень і вночі, і зігріватиме вона тебе у добру і злу годину. Якщо ти приймаєш мій дарунок, то будь мені вірною дружиною.
Погодилась дівчина стати дружиною коваля. І весілля було гарне та пишне, бо не було кращої пари у всьому світі. От живуть вони рік, живуть другий, … п’ятий, … десятий. Все у них добре, всюди лад, і достаток, і злагода. Та от дітей їм Бог не дає. Каже якось дружина до свого чоловіка:
– Ти такий великий майстер, що й у світі другого такого не знайти. Викував би ти мені синочка чи донечку. Хоча б із заліза, та все б розрада в хаті була.
Послухав коваль дружину та й викував синочка – та такий же ж був, як живий. А що вже гарний, то й не надивитись. По кімнатах ходить, оченятами водить, руки до роботи всякої прикладає, коваля з ковалихою батьком-матір’ю називає.
Ото вже хвалить дружина свого чоловіка – не нахвалиться. А потім знов засумувала.
– Чим я тобі не вгодив, моя кралечко? – питає в неї коваль. Він продовжував любити її, як у перший день, коли побачив.
– Усім ти вгодив мені, любий чоловіче. От лишень викуй нашій дитині таке серце, щоб любов у ньому була, щоб і мені дитина ласку свою дарувала. А то що? Сказано, залізне…
– Не можу я, дружино моя, таке серце викувати. Любов живе лише в людському серці.
– Можеш. Не може бути, щоб такий майстер, як ти, та не викував такого серця. Ти просто не хочеш, бо вже не любиш мене. А без того не буду я щасливою.
Та й заплакала. Заплакала вперше за все їхнє подружнє життя. Не міг дивитися чоловік на ті її сльози. Взяв він сина за руку та й повів у свою майстерню, розтяв коваль собі груди, взяв своє любляче серце, та й поставив у груди своєму залізному хлопчикові, а собі поставив його механічне.
Повернулися вони додому, син як кинеться до матері:
– Люба моя матусю!
Ковалиха всміхнулася і повеселішала.
Невдовзі син і дівчину знайшов собі, та таку гарну, що на його матір схожа. От і невістка в хаті господарює, ковалисі допомагає.
Та тільки з ковалем щось не так: сумний ходить, збайдужів до всього. Колись грою на сопілці всіх тішив, а тепер і не дивиться в той бік. І робота його не веселить, і весною на спів соловейка не озивається, як то було раніше.
– Що з тобою, чоловіче мій коханий? – питає дружина.
– Все добре, – каже чоловік і байдужими очима на вроду її дивиться.
Засумувала ковалиха. Думала вона та гадала, що сталося з її чоловіком. Вже почала думати, що іншу він собі нагледів. Аж тут побачила якось вона, що у нього на грудях великий шрам. Отут ковалиха все зрозуміла. Зрозуміти-то зрозуміла, а от як горю зарадити – не знала.
Жив у тих краях дід, старий-престарий. Кажуть, йому аж сто років було. Жінка до нього: мусить же він знати. Так і так, мовить, допоможіть. Похитав дід головою скрушно:
– Ні, не знаю я ліків на твою біду… Хіба попроси чоловіка, щоб у хлопця назад своє серце забрав.
Заплакала ковалиха, гірко заплакала:
– Це, щоб я своїми руками та синове щастя зруйнувала?
– Ну, то живи зі своїм чоловіком, з таким, якого маєш. Іншої ради немає.
Плаче ковалиха. І сина шкода, і чоловіка шкода, і себе шкода. Як він любив її! Які вони були щасливі! Шкода стало старому жінку: дуже вже вона побивалася. Подумав він трохи, та й сказав:
– Давно-давно, ще коли я хлопцем був, чув я від своєї бабусі, а їй розповідала її бабуся, що був такий випадок, коли вдалося оживити людське збайдужіле серце. Але ж то людське було. А тут… Залізне… Не знаю, молодице, а втім, спробувати можна. Треба, щоб твоєму чоловікові в серце зоря впала.
– А як же ж тую зорю змусити впасти в серце мого чоловіка?
– Не треба її змушувати, вона сама впаде. Облиш ти все господарство на молодих, візьми свого чоловіка та й іди в світ. Тільки, чуєш, не їдь з ним у чужі землі – не допоможе. Ходи з ним по рідній землі, красу її споглядай: ліси наші, річки, озера, дива всякі. Ото, мабуть, чула, в народі кажуть: і залізне серце здригнулося б. Оце якраз про твій випадок. А тоді вже зоря сама в серце впаде.
Чи повірила жінка, чи ні, а зробила так, як старий радив. Сказала про те своєму чоловікові. А йому й байдуже: йти – то й іти.
Встали до сходу сонця. Йдуть. Поля небо розгортають, жайвір у золоті дзвіночки дзвонить, вітер м’якими долонями із трав росу витирає. Дивиться на все те коваль та й нічого. Тільки ніби з якогось сну почав прокидатися.
Десь задзвонили до церкви. Дзвони гудуть, сонце встало, заспані очі росою промиває. Хмарки легенькі по небу пливуть, одна захотіла лице сонцю витерти, та воно відмахнулося від неї: не треба, мовляв, і так висохне.
Дивиться на все коваль і ніби щось починає пригадувати. Здивовано глянув навколо себе. Чи то ж пригадав? Либонь, ні… Ідуть далі. Відпочили. В якійсь селянській хаті розжилися на окраєць хліба і глечик молока. Та й пішли далі.
Аж ніч. А вони все йдуть. На небі зоряно. А зорі так і миготять. А тиша, а краса яка!.. Річка неподалік хлюпочеться, дівоча пісня долинає, верба шепочеться з вітром. Дослухається до всього коваль і тісніше горнеться до дружини! Аж раптом зойкнув і за серце вхопився.
– Що з тобою? – злякано спитала дружина.
– Не знаю. Тільки в серці щось запекло… Ой, де це ми? Гарно ж як!
І пригорнув свою дружину до серця.
– Зоря впала, – сказала пошепки ковалиха і посміхнулася.