Ми Ваші малюнки вишлемо письменниці, а вона напевно потішиться ними. “Але ж бабуся Тетяна – незряча, якже вона побачить наші малюнки? – запитає не один з вас. обачить! Обов’язково
побачить! Вона ж бачить не очима, а серцем. Побачить точно так, як побачила малюнок свого сина з дитячого садика.

Моє серце сьогодні зігріла Ніжна й трепетна радість, до сліз…
Намальоване яблуко спіле Мені син з дитсадочка приніс…
І бере мій палець дитина,
І показує: “Ось корінець…”
По голівці гладжу я сина І кажу йому. “Ти молодець!”
В мого сина голубі очі І дві ямочки на щоках…
Його бачити дуже хочу Та не в силах, бо ніч в очах.
Тільки що тая ніч, мій синку? Серце матері, серце моє Бачить
кожну твою волосинку, Бачить яблучко спіле твоє.
І нехай цс тебе не хвилює,
Я побачу, мій хлопчику, все,
Все, що ти в дитсадку намалюєш, Що усмішка твоя принесе.
Тетяна Фролова

Пряшів, 21 липня 2002 р.
Вельмишановна пані Тетяно!
Сьогодні поштарка принесла листа мені від пенсіонерки, захопленою Вашою книжкою. Висилаю Вам його ксерокопію, щоб Ви знали, що Ваші книжки читають у далекій Словаччині.
Її мати була прекрасною вишивальницею з Тернопільщини. Ми давно вже влаштували виставку її вишивок, яка глядачів заворожила. Ми хотіли видати альбом її вишивок, та нас комуністична влада розігнала і ми стали безсилими. Я втратив контакт з нею, тим більше, що на старість вона поїхала жити до старшої дочки у західну Словаччину, а молодша дочка Оксана (моя однокласниця, у яку були закохані всі хлопці, мене не виключаючи) емігрувала, здається, в Америку; їх батька-січовика у 1939 році вбили угорські вояки і закопали у гній; лише недавно його прах підняли і перепоховали у Великому Бичкові на Закарпатті. Дмитро Остапчук був теж з Тернопільщини.
Вишивки Анни Остапчук після її смерті розійшлися по світі, головним чином, за океан, а те, чого ніхто не хотів (понад 200 зразків, вирізаних зі зношених сорочок, рушників, спідниць) зовсім випадково потрапило до мене. Це чудо народного мистецтва! Я б хотів влаштувати виставку цих шедеврів. Може й на Тернопільщині, її батьківщині, і видати альбом її творів. Та чи встигну, хто його знає…Та чому про все це я пишу вам, знаючи, що Ви не зможете побачити. Мабуть тому, що ви, як і Лайош, серцем відчуваєте красу, і красу вишивки. Сьогодні пересилаю пані Марії Ваші наступні книжки. Цілую,
Микола.
(вказує адресу словацької пенсіонерки)

Пряшів, 29.12.2002
Секретаріат
Спілки письменників України
Київ

Справа: Рекомендація в члени
Спілки письменників України Тетяни Фондової
Тетяну Фролову зі Львова (1941 року народження) я знаю від 1996 року, коли вона опублікувала першу свою поетичну збірку «Виклик долі». 3 того часу вона видала дев’ять дальших книжок: збірки поезій: «Повінь», «Солоспів», «Зачерпніть води в долоні», «У вітру на крилі»; спогади: «Стежка від воріт», «Слід Сінгалевича», «Під каштанами» дитячі казочки: «Казка за казкою» та «Зимова казка». Кожну з них я прочитав дуже уважно. Деякі прорецензував у пресі, до інших написав передмову або післямову, а її спогади «Стежка від воріт» видав у своєму пряшівському видавництві «Карпати».
Ці публікації я вважаю унікальними в сучасній українській літературі:
1. Їх авторка, від першого року життя – сліпа. Вірші почала писати в юності шрифтом Брайля для себе й вузького кола своїх незрячих друзів. Широкій громадськості представила їх лише сім років тому, будучи вже матір’ю трьох дорослих синів (яких виховувала сама) та бабусею.
2. Вірші Тетяни Фролової відповідають найсуворішим вимогам критики. Вони неймовірно сучасні, призначені найширшим колам читачів, людям усіх генерацій -від дошкільнят до пенсіонерів. Любов до України та вболівання за її долю – основна тема її громадської лірики. Її спогади надзвичайно щирі. Вони заводять читача у мало знаний світ сліпої людини. Авторка «бачить» світ навколо себе набагато інтенсивніше, ніж зрячі люди і свої емоції вміє сугестивно переносити на читача. Вона майстерно використовує досвід з педагогічної практики (вона – вчителька у школі для сліпих) та з виховання власних дітей і внуків.
3. Всіх десять книжок письменниця видала на власні кошти та кошти
спонсорів, роздобутих нею та її незрячим чоловіком-кобзарем. Тим вона наочно
спростувала майже аксіомне твердження більшості письменників: «Сьогодні в
Україні книжку видати не можна». Більше того: вона сама (без реклами й
посередництвом книжкових магазинів) продає свої книжки. Майже всі вони вже
розпродані, а «Виклик долі» перевидала вдруге. Тим вона спростувала і дальше
окрилене твердження: «Сьогодні в Україні української книжки ніхто не читає, а
збірок поезій і поготів». Якщо книжка добра, вона знайде свого читача!
4. Я твердо переконаний, що твори Тетяни Фролової в короткому часі стануть
хрестоматійними. Вони заслуговують на те, щоб їх видавати масовими тиражами, бо вони прекрасно репрезентують українську літературу дома й за кордоном.
Виходячи із вищенаведеного, я рекомендую Тетяну Фролову в члени Спілки письменників України.
Микола Мушинка, д-р філол. наук професор Пряшівського університету. член Спілки українських письменників Словаччини, голова Асоціації україністів Словаччини, голова НТШ у Словаччини, кавалер Почесної відзнаки Президента України «За заслуги»

Прівідза, 29 жовтня 2002 рік.
Шановна Пані Фльорова! Вибачайте, що я для Вас незнакома люддина позволила собі написати Вам.
Перед двома місяцями прислав мені П. Микола Мушинка книжечку «Поклонюся землі». дякую Вам за це, ще Ви як чудова розповідачка, завели мене в ті далекі роки мого дитинства, коли я їздила з моєю мамою та братом на вакації до найдорожчої бабусі в Тарасівку коло Розпошинець.
Ви пишете, що може хтось знайде крихітку і своїх спогадів. Я їх знайшла і погрілася під теплим сонцем Вашого дитинства.
Наші поїздки були давно. Ще в роках в 1934- 1936. мені вже 73, але по прочитанню Ваших спогадів, пригадалися мені як і моя бабуся мазала підлогу глиною варила вареники з вишнями, кормила чудовим медом, а також пахучих яблук, які росли у їх садку, ніколи більше не їла. Всюди було повно чорнобривців посіяно. Перша наша молитва була Ангелю-хоронителю мій. Бабуся жили з сином і його родиною. Діда ми не знали, бо померли борше. Як наступила ера Сталіна, то ми вже там не могли дістатися. Не пустили навіть на похорон бабусі. На старість бабуня дуже бідила. Синів і внучку вчительку вивезли на Сибір. Повернули аж після смерті бабуні. А один син там і загинув.
Як вижу на карті, то Білозірка не є далеко від Добромірки, де народився мій батько. Мій дідо були за Австро-Угорщини послом у Віденськім парляменті за Збаражщину- як Галичину. Взяли полон они пішли на Закарпаття. Дідо були приятелем з І. Франком. Мій батько їздив до Галичини із Закарпаття там оженивсь, так що моя мама як учителька перейшла жити в 1928 на Закарпаття. Як прийшли Мадяри в 1939 році, батька замордували, а мама з трома сиротами перейшла жити на Словаччину, де живуть на Пряшівщині Русини-Українці ітам учителювала. Я колись також ходила в Пряшеві до учительської академії, але вчили нас Російською мовою. Тепер живу далеко від Пряшева на середній Словаччині (52 роки), де взагалі не є Українці. Мій чоловік тут помер перед сімома роками. А близько мене живуть мої дочки Маруся і Світлана з родинами. Як жив чоловік то їздив до Галичини ще у 1961 році, після їзздилисьмо один раз до Львова і Києва, а пару разів на гріб батька до Великого Бикова. В 1990 році перетворили нам батькові остатки на цвинтар, бо його, як замордували ще з одним Галичанином, то закопали під плотом у одного господаря. За Сталіна не позволили ані на гріб потрапити, так що аж після 91 року вдалося обох мужчинів поховати. І вже тяжко так поїду, бо бідую з ногами.
Мені пора кінчати, бо я дуже розписалася. Перед пару днями М. Мушинка післав мені ваші поезії «Виклик долі» так що часто читаю, бо такі прості і зрозумілі.
Дуже дуже щиро Вам дякую за Ваші спогади і буду їх ще багато раз читати і пригадувати діточі роки проведені хоч короткі на рідній землі моїх родичів.
Щиро здоровлю Вас і Вашу прекрасну сім’ю, котру бачила на фото в книжці. Бажаю Вам зі щирого серця багато дальших успіхів у Вашій праці.
З повагою до Вас Маруся Лишко-Остапчук.