Розділ б Порідшало хлопців у селі
На цей час якось посмутнішало наше село. Порідшало в ньому хлопців. Одних війна забрала, а ті, що були в бандерівцях — хто вбитий, а хто на Сибірі.
Білозірко, Білозірко, А де твоїх синів тілько?
Так потім будуть співати у пісні білозоряни. Я тоді була ще дуже далека від всього, що відбувалося. Пам’ятаю лише, що якось вранці прибігла котрась із сестер налякана:
— Гафійку вбили! Вона бігла, така гарна, з розпущеним волоссям, а
їй у груди куля. Я не знала і не знаю, хто була та Гафійка. Знаю лише, що та дівчина
складала пісні і боролася. За те її очевидно, і вбили.
Я лише питала за Прокопа. Прокіп змалечку любив мене, носив на руках. Коли я була дуже хвора, що навіть ходити перестала, Прокіп кудись поїхав до якоїсь знахарки, дістав ліки і, можливо, врятував мене. У нас з ним була взаємна любов. Звідки мені тоді було знати, що він — бандерівець. Куди подівся Прокіп, здається, ніхто не знав. Схильні були вважати, що він загинув. Лише, коли я, вже зовсім стала дорослою, якось запитала про нього, то дізналася, що живе він у Криму. Я була надзвичайно втішена такою звісткою. Першим моїм порухом було — написати. А потім схаменулася: що я напишу? Це та дівчина, що ти (чи ви) носив на руках?.. Смішно… Чи сумно… Отак я і не
написала. А через деякий час довідалася, що він помер.
Був на Сибірі і Лідин батько Андрій. Ліда була молодша за мене. Спершу її до мене приводили бавитися, а потім вже вона приходила сама, бо то недалечко. Ліда була одна в мами, мала ще бабу і діда, і ще одну бабу, і цьоцю… Словом, була одна, і всі її любили. Лідина мама, Хтодорка, була гарна і якась така… інтелігентна чи що. Хоча жила на селі, як усі. А ще вона гарно співала. Знала (і тепер знає) безліч пісень. Хтодорка була, як у нас казали, модистка, тобто шила. Зрозуміло, що Ліда завжди була гарно одягнена, а не світила, як я, подертими ліктями. Але ми на такі дрібниці не зважали і бавились собі.
— Лідюу! — кликала баба Мартошка. Вона завжди вимовляла її ім’я прим’якшено: Лідя, Лідю.
— Іду, — відповідала Ліда тихенько, сидячи в мене в хаті. Але відразу починала збиратися. А ще Ліда приносила смачну-пресмачну паляницю, їй з собою давали, щоб не зголодніла. Це була висока, біла і пухка паляниця — чогось смачнішого в житті я, здається, не їла. Зрозуміло, що з’їдали ми ту паляницю вдвох. Мабуть на те і розраховувалося, бо давали їй чималий кусок. Ми ту паляницю включали в свою гру: було ніби весілля, або ще якесь свято, а я до Ліди ніби в гості приходила…
Минули роки. Ліда і зараз живе в селі. Вчителює. Про паляницю не пам’ятає. А про те, як ми з нею „забороненого” Грінченка читали (десь Ліда в класі шостому була), пам’ятає. Ми тоді засували двері на засув, діставали із схованки „Сонячний промінь” і читали. І досі не збагну, чому цей письменник був під забороною. Ми й тоді того не розуміли, але були дуже горді, що читали заборонену літературу, і що у нас з Лідою була своя маленька таємниця. Але це було потім. А зараз ми бавилися так гарно, що Ліда з неохотою йшла додому, коли її бабця кликала. Іноді я йшла до Ліди. У першій кімнаті, що була заодно і кухнею, нічого цікавого не було. А от у другій… Ну насамперед, тут пахло духами, а ще тут стояла м’яка і зручна канапа. А головне — швейна машина. Перевага у Ліди над нами, всіма дівчатками, була явна. Лідина мама шила, а отже у Ліди були всякі шматинки, а це серед нас було на рівні скарбу. Потім, коли Ліда пішла до школи і їй заборонили бавитися ляльками, у неї була схованка в садку в ломаках: місце гарне, закрите і не замокало. Пам’ятаю, сиділи ми якось у мене і міркували собі:
— От які ті дорослі! Забороняють бавитися ляльками!
— А дивно, чому вони самі не бавляться? Це ж так гарно! І головне:
ніхто їм не забороняє.
— От, як ми будемо дорослі, то вже будемо бавитися, скільки захочемо.
— А ляльок тих у нас буде…
Отак ми з Лідою собі міркували. Але це вже потім, коли Ліда стала школяркою. А зараз… Ми їли недозрілі яблука, рвали дику цибульку, кришили
листочки, щоб годувати наших ляльок, робили хатки з цегли, з гілочок, заквітчували їх квітками і ходили одна до одної в гості.