Розділ 22 Зустріч із соловейком

Та було ще одне, про що я не розповіла. Філатов тоді подзвонив у школу сліпих, що була в Одесі, і домовився, що мене приймуть. Але, порадившись, вирішили, що вже і так пізно — кінець навчального року. Та й далеко, може ж десь таки ближче є така школа.

Мама додала:

— Скажуть, що завезла дитину і десь покинула…

І приїхала я додому Тут все таке рідне, таке зрозуміле. І нема ніяких страхів, нема жахливої офіцерші з її химерними ідеями. І я собі жила звичним життям.

А в селі час відмірювався від свята до свята, від зими до весни. От і для мене. Різдво — Великдень!

Весна. Ранок прохолодний. Батько відчинив вікно. Гудуть дзвони, славлячи Воскресіння Христове. А в нашому садку, що через дорогу, соловейко щебече — аж заходиться.

— Слухай, — каже батько, — соловейко… Ходім в садок. — І ми йдемо. Перейшли через дорогу, перелізли через перелаз.

— Тихо, — шепнув мені батько, — зараз ми до нього підкрадемося близенько.

І ми почали тихенько підходити ближче.

— Я його бачу, — шепнув мені в саме вухо, — маленький, сіренький. А як співає!

Я ще ніколи не чула соловейка так зблизька. Він витьохкував наче спішив доспівати до кінця свою пісню, щоб бува хтось не перебив. Та раптом під нами тріснула гілячка — сполохався соловейко та й замовк. Пішли додому. Крастися вже не було сенсу.

— Лови мене, — сказав батько і почав від мене тікати. Ми бігали по садку, хрускотіли сухі гіллячки, однак батько слідкував, щоб я не вдарилася об дерево. Нарешті він дав мені себе зловити, і ми пішли до хати.

А дзвони гули, гули…