Розділ 19 Перша в житті пожертва — сліпій жебрачці

Відгуляли весілля. Вибралися мої сестри у невістки. Хата якось відразу спустіла. Стало незатишно і сумно. Рушники, всілякі вишивки вони позабирали, щоб прикрасити ними свої нові кубельця.

— Не можу дивитися на ті голі стіни, — бідкалася мама, — ніби й хата не моя.

— Нічого, — заспокоював Гриша, — скоро не впізнаєте нашу хату. І засів за роботу. Обклався папером, фарбами, озброївся ножичками, пензликами. Малював, витинав, робив квітки з паперу (і де він тільки всього того навчився). Незабаром нашу хату і справді важко було впізнати: образки були прикрашені вінками з паперових квітів, на вікнах— витинанки, на стінах — малюнки та ще всякі дива з паперу. Сусіди дивувалися:

— Ви, Катю, наче й не віддали заміж три дівки. Ще якось гарніше стало.

Але мені однак було сумно. Не збиралися вже в нас дівчата. До Степана і Гришки приходили товариші, але це вже було не те: ні тобі пісень, ні казок, ні розповідей-страховин.

Якось, коли я була дома одна, раптом звідкілясь до мене долинула пісня. До пісень я була звична, але щось у тій пісні мене вразило. Я ще не розуміла, що саме. Співали дві жінки, співали гарно. Пісня, очевидно, була релігійна, я такої не знала. Це була сумна пісня і… якась безнадійна. Я вибігла з хати. Співали біля воріт. Я підійшла..

Сусідка сказала:

— Сліпа просить…

— Яка сліпа?

Я знала тільки одну сліпу… себе.

— Та то вже старша. Живе у нашому селі.

— А… Що ж їй дають?

— А хто що має: хліб, гроші, яйця.

Грошей, звісно, у мене не було. А от яйця…

Я знала, де їх мама складала: в кухні, в шафині, у бляшанці. Я, схвильована і перелякана, схопила два яйця і побігла до воріт:

— Якби тільки встигнути, — думала я. Я встигла, і зряча поводирка взяла в мене з рук мою першу в житті пожертву. І тут я не витримала: побігла до хати і заплакала, гірко і невтішно, якось по-дорослому.

Я плакала вперше в житті над своєю долею. Тут я вперше зрозуміла, що я знедолена, скривджена. За що? Що я кому зробила? Невже і я колись буду отак ходити по селу і просити кусок хліба? А з ким? А якщо ніхто не захоче зі мною ходити?.. Я плакала і думала. І від тих думок робилося сумно і страшно. Мені потім розповідали історію цієї жінки. Колись її, сліпу сироту, взяв до себе чи то диякон, чи священник. Та він помер, так і не склавши заповіту. Знайшлися спадокоємці, і сліпа жінка залишилася ні з чим. Вже й не знаю, в чиїй хаті знайшла вона собі прихисток. Розповідали, що вона навіть вела якесь господарство. Але час від часу мусила просити милостиню.