Розділ 15Мій перший племінник
Ой ти, котку Марку, Ходиш по ярмарку. Не торгуєш, не купуєш, Тільки робиш сварку. А-а-а — А-а-а!.. Люлю, люлю, люлю! Пішла мама по цибулю, А цибуля не вродила, Мама в хопті заблудила.
Колискова!.. Тиха і голублива, як теплі руки. То співає моя мама своєму онукові.
— Мамо, а ви мені теж такої співали?
— Ну, аякже!
— А ще якої?
— Та чи ж я пам’ятаю?
— А ви згадайте!
— Ну, ще…
Люлі — люлі — люлі! Чужим діткам дулі, А Танюсі калачі, Щоб спала вдень і вночі У куточку на печі, Щоб любили паничі.
— А навіщо мені ті паничі — сміюся я.
— Не знаю, пісня така. З пісні слова не викинеш.
Колиска підвішена до стелі. Вона сплетена з лози, а в ній під ряднинками настелено соломи. Порипують вервечки… А ще причеплена мотузка, щоб погойдувати, якщо треба, ногою, а руками в цей час можна щось робити. В колисці виколисується Яшко — перший мамин онук. Це у моєї старшої сестри Наді хлопчик народився, Яшко назвали. Мені його на руки не давали: мала ще. Але можна було з ним розмовляти. Правда, він ще нічого не розуміє, але плакати перестає. Я трохи так його бавлю. Принаймі, можу поколисати, або сестру покликати з городу, коли він дуже плаче. Трохи, правда, нудно, але зате у них є пасіка, і я їм мед. Та й бавлюся з Яшком не весь час. Тут у мене вже й дівчата є: Надя, Маруся, Леся. Маруся найбойовіша. Вона нами командує. Може й набити. Але мене ніколи ніхто не кривдив. Величезний ящик, що використовувався для зерна, зараз просихав на сонці і був для нас гарною хаткою. Ми чепурили його квітками і було нам гарно і весело. І то нічого, що в Марусі був ще брат і мама, а батька не було. Його вбили. А хто? Нам про це не казали. То нічого, що жили вони бідно. Мати билася, як риба об лід. Для нас горя не було. У нас було сонце, сякі-такі ляльки, яких ми найчастіше самі й майстрували із всяких шматинок. Правда, Надя одного разу для такого діла порвала нову гарну хустку. Ще й стрічок собі з неї начіпляла. Ото було їй за те!
А зараз Яшко спить, а моя мама щось шиє. Надворі йде дощ. Це зле, бо я не можу бавитися у садку. Але трохи й добре, бо зате я можу розмовляти з мамою, бо, коли сонце, то є робота на городі, а зараз… Ми розмовляємо тихенько, щоб Яшка не збудити. Порипує колиска, тарабанить по бляшці дощ.
— Мамо, а Бог є?
— Звичайно, є.
— А Петька каже, що нема.
— Бо він дурний! Так не можна казати.
— А коли Петька умре, то піде в пекло?
— Не знаю, дитино. Як Бог схоче.
— Шкода Петьку, — кажу я, — хоч він б’ється, купайло наше поламав… А однаково шкода. Бо це ж у пекло. Там чорти!
— Ет, покинь ту балачку! Та ще й при дитині…
— Мамо, а розкажіть про панів.
— А що про них розказувати? Так як пани. — Жили собі, розкошували, а ми їм служили. Пам’ятаю, одного разу увечері ми пряли. Була зима. Нас було дівчат із п’ять. Стара пані біля нас сиділа. Добра була пані. Сидимо, прядемо. А тут у вікні щось як завиє! Ми до вікна — вовк. Очі світяться. Сперся лапами, у вікно дивиться і виє. Ми всі стерпли. Страшно так. Тоді ліси великі були. Тепер таких немає. Ліс підходив до самого будинку.
— І що? — я також вся стерпла.
— Нічого. Пані не злякалася.
— Не бійтеся, діти — каже вона. — Вовк дурний. Світіть всі лампи і ставте по вікнах. Вовк вогню боїться. Посвітили ми лампи. Поставили по вікнах. Вовк походив, походив, повив та й пішов у ліс.
— Ой, а тепер вовки є?
— Нема. Ні лісів таких нема, ні вовків нема.
— А якщо є? — Мене взяв страх. — Ну хоч один. І він прийде колись і мене з’їсть.
— Не з’їсть. Тут нема лісу. Вовк не виходить з лісу. Хіба, коли дуже голодний.
— А якщо він буде голодний, і вийде з лісу, і прийде до нас, а я буду сама дома і не вмітиму засвітити лампу, бо я не бачу, тоді він мене з’їсть…
— Ну що ти видумуєш!
Мама вже певно і не рада була, що затіяла ту розмову. Та я й сама у своїй дитячій фантазії шукала захисту від вовка, який, невідомо звідки, взявся на мою малу голову.
— Не з’їсть!
— Раптом знайшла я вихід. — Його Фіник прожене. Правда, мамо?
— А вже ж, прожене, — зраділа мама, що вийшла з халепи завдяки нашому Фінику. Фіник — то був наш собака, якого ми колись ще маленьким виміняли у нашого сусіда за два відра картоплі. Фіник потім продовжував провідувати старого господаря, і той відрубав собаці хвоста. Так і жив у нас Фіник з своїм обрубком-хвостиком. До колишнього господаря більше не ходив, а до мене прив’язався дуже. Я його любила. Якщо мені щось смачне перепадало, то я потай від мами, ділилася з Фіником. Собака часто дихав, хекав, ніби хотів мені щось сказати, та не міг. Потім він, отаким приходитиме в мої дорослі сни, і мені дуже завжди хотілося знати, що сказав би мені Фіник, якби вмів
говорити.