Розділ 9Привчаючись до роботи

 

Передднівок. Знову хочеться їсти. Нема хліба. Мама десь роздобула чечевицю, але вона якась тухла. Спекла паляницю, а та паляниця гірка… Я її трошки поїла — не можу, недобра. Ну то й не їж, ніхто не

умовляє як ми теперішніх дітей. Але їсти хочеться. Знову кусаю… І знову відкладаю ту гірку паляницю. У людей хліб є, але ж не підеш

просити.

Вчора сестрина товаришка Настя принесла товстий окраєць хліба і кусочок сала. Мені, звичайно. Я закрила свій скарб руками, притиснувши до грудей:

— Мамо, що я маю!

— А що ж ти маєш? Показую:

— Розріжте, щоб всім по кусочку!

— Ні, їж сама. Ми не хочемо.

Не розумію, як можна не хотіти хліба, коли він такий добрий…

Здається вже не витримати. Але доспіває жито. Воно ще зовсім м’ягеньке, аж соковите. Але то нічого. Можна колосків насушити в духовці, потім прачем оббити, а далі вже змолоти на жорнах і спекти паляницю. Смачно. Скоро жнива.

Всі в роботі. Зараз зі мною найчастіше буває Ніна. Хлопці пасуть худобу. Ніна бере мене з собою до дівчат. Дівчата співають, а ще розповідають всякі страховинні історії.

— І що? Далі що?

— Ну, убили його… А дівчина чекає та й чекає. І заміж ні за кого не йде. Як тільки вечір настає, сідає на кріселку біля вікна та й чекає. Одного разу…

— Галю, — гукає мати тої дівчини що вела розповідь, — зачини

курчат!

Ніхто на світі не вміє так невчасно кликати своїх дітей, як мами. Галя іде зачиняти курчат, а дівчата чекають затамувавши подих. Галя повертається.

Найбільш нетерплячі не витримують.

—І що?

— Одного разу, десь опівночі, дивиться дівчина — аж їде вершник

на білому коні. Під’їхав до вікна, стукнув, а та й до шибки припала. Дивиться — він … Відчинила вікно, він вхопив її, посадив на коня —

і поїхав …

—І що?

— І нічого. Більше її ніхто не бачив…

—Ой!

 

Дівчата замовкають. Вечір снується довкола хати. Роса. Прохолода. Десь вітерець шелеснув у вишнях.

— Пора додому, — сказала Ніна, — завтра рано вставати.

— Посидь!

— У мене ж мала…

Мала — це я. А я б сиділа хоч до ранку.

Та Ніна бере мене на руки, і ми йдемо додому.

— Ти підеш зі мною завтра в поле? Це Ніна питається в мене.

— Піду, — радісно відповідаю я. Так набридло самій в хаті сидіти. Товаришки мої корови пасуть. А я сама собі.

— Але треба раненько вставати.

— Я встану. Тільки збуди мене!

І Ніна будить мене раненько. Ми з нею йдемо просо полоти. Звичайно, полоти буде Ніна. А я сидітиму на межі і слухатиму, як сюрчать коники, як жайвір снує пісню, як перепілка десь обізветься… Трохи нудно просто сидіти аж до полудня. Але й у хаті нудно… Починався той час, коли я вже потрохи стала відчувати свою сліпоту. Дітей в селі до роботи рано привчали. Мої товаришки вже мали більші чи менші обов’язки, а в мене їх не було. Але дуже я ще над тим не замислювалась. Просто іноді набридали іграшки і я просила:

— Мамо, дайте мені якусь роботу!

— А що ж я тобі, дитино, дам?

А часом мама таки придумавала мені якусь роботу. Торочити старого светра, нарвати порічок, або трави для овець. Ми віднедавна овець завели. Була одна вівця, а потім у неї ягнятко народилося — ягничка. „Ярка”, — казали мені.

— То буде моя, — заявила я з правом власника.

Ярка була кучерява, лагідна, але дуже криклива. Все мекала та й мекала. То я для своєї Ярки траву рвала. Але вона, скільки їй не дай їсти, однаково мекає. А коли я біля неї, тоді мовчить. От смішна… Коли овець стригли, я притримувала свою Ярку за ніжки, щоб не пручалася.