Замість передмови
Я ще й зараз вагаюся, чи потрібно було писати цю книжку. А може й потрібно. Може хтось знайде тут крихітку і своїх спогадів. А хтось, може, погріється під теплим сонцем мого дитинства.
Довідок про себе не подаю — все в тій книжці. Домислу тут нема. Зовсім нема. Я не знаю, може так не можна писати: скажуть — фотографія. Але я писала так, як лягло мені на душу.
Нема тут ні пригод, ні цікавого захоплюючого сюжету. Це книжка про життя одної сліпої дівчинки, тобто про мене. Життя таке, яким воно було насправді.
Якщо я не відбила у вас бажання читати моє скромне творіння, привітайте його, прийміть у коло своїх книжок. Для мене як для авторки це буде найбільшою нагородою. Бувайте здорові! Я пішла в своє дитинство. А якщо хочете, то ходім зі мною!
Тетяна Фролова
Розділ І Білозірка і мої перші враження
Від п ‘янкого повітря хмелію, Бо дитинство моє тут пройшло. Передумаю я, перемлію, Як в’їжджаю у рідне село. Білозірко моя. Білозірко, Моє рідне прегарне село. Було важко тобі, було гірко, Та кому із нас добре було? Тут стоїть моя батьківська хата, Тут родилися мрії ясні… А які тут вродливі дівчата, А які тут весілля гучні! Білозірко моя, Білозірко! Моє рідне прегарне село! Було важко нам всім, було гірко. Дай же. Боже, щоб краще було!
Білозірка — це те село, де я народилася, найпоетичніший куточок на Тернопільщині, а може й на всій землі. Де б я не була, куди б мене лиха чи добра доля не закидала, я знову повертаюся сюди, щоб доторкнутися рукою до стін старенької батьківської хати, в котрій вже давно ніхто не живе. Я неодмінно повертаюся сюди, бо тут земля тепліша. Бо в моїй Білозірці і вітри по-іншому з деревами розмовляють, і цвіркуни іншу пісню виводять, і увечері цикади по-іншому вплітають свою музику в оркестр вечорових звуків.
А дощі? Чи помітили ви, що в містах і дощі не такі, як у селах. У місті — дахи високих будинків, асфальт, каміння, блокові стіни. Дощі тут дзвенять, стукотять, барабанять — ніби аж сердяться. А в селі замість асфальту — земля, багато дерев, кущів, зілля біля хати — і тут дощі ніби щось вам нашіптують, приколисують. А коли вже відро на воду поставиш — то справжня втіха для дощу: вибиває по відрі, ніби й справді музика.
А уявіть собі мою батьківську хату у далекому дитинстві, коли вона ще була крита соломою. Дощі тоді були лагідніші:шепотіли та й шепотіли. І про радіацію тоді ще ніхто не знав. Тож назбирає мама дощової води, змиє мені голову, а волосся- що тобі шовк…
Добрі дощі мого дитинства,лагідні і святі, змийте нашу осквернену змлю,змийте серця і душі наші від бруду, що накопичився з роками! Перенесіть мене, буйні вітри, в моє дитинство бідне, латане, босоноге, але таке чисте і усміхнене, як росяний світанок, з пташиною піснею!
В отій-то Білозірці, в тому раю народилася я — дванадцята дитина у своїх батьків. Тоді родились стільки, скільки Бог давав. Але і вмирало багато. Одне дитя ненавмисне кинула з рук дівчинка-нянька, що бавила його в жнива, коли батьки були в полі. Хлопчик вдарився головкою. Нянька злякалася та й утекла. Дитина померла.
Двоє дітей — близнюків мама втратила, коли хату ставили. Від важкої роботи почалися передчасні пологи. Ледь сама зі світу не пішла.
Як померли троє інших, не знаю. Нас, живих, лишилося шестеро. Я була найменша.
Спершу батьки хотіли назвати мене Сонею. Мої брати Степан і Гриша, побігли на вулицю і давай хвалитися, що у них дівчинка і що буде вона називатися Соня. А в батькового брата, у мого дядька, саме тоді також народилася дівчинка. Хлопці ніби підказали їм ім’я для неї: і вони взяли та й назвали Сонею. Дві Соні в родині — це ніяк не годилося. І назвали мене Тетяною. А чого, зовсім непогане ім’я: Таня, Танечка, а особливо, як мене зве мій чоловік — Тетянка. Отже ім’я мені батьки
дали гарне, а от доля… Лиху долю, кажуть, і шукати не треба: сама тебе знайде. Вона мене і знайшла…
Я народилася за два місяці перед війною, саме 22 квітня 1941 року.
Про те, що це був важкий час не треба й казати. Мені минув рік — і я захворіла. Про лікарів на селі тоді не могло бути й мови. Очевидно це був мінінгіт. Думали, що не виживу — вижила, але залишилася сліпою.
Кругом війна. Куди податися?
Звідкись довідалась мама, що в Кременці є окуліст, котрий творить чудеса. Взяла мене малу та й поїхала до нього. Я не знаю прізвища того лікаря. Я лише знаю, що був він єврей. Скрізь були німці. Лікар зі своєю родиною був уже в гетто. Німці випускали його до людей на дві години. Через медсестру мама довідалася, що нічого йому не потрібно, лише хліба, хліба для його дітей. Хліб у нас був гречаний, але це вже не мало ніякого значення. Як вам працювалося лікарю? Не відповість, бо його нема в живих. Він все-таки ще встиг прийняти нас. Подивився мене, дав ліки і сказав, що через місяць на одне око зробить операцію і гарантує 20% зору. Але через два тижні гетто було знищено. Загинув і легендарний лікар, прізвище якого я й досі не знаю.
Я не вважаюся інвалідом війни чи прирівняною до них, не отримую відповідної надбавки до своєї мізерної пенсії. Та й не в тім річ. Справа в тому, що війна таки спричинилася до моєї сліпоти. Батько пішов на фронт. Він був з 1899 року народження тому його забрали пізніше. Мама залишилася з нами. Вже не треба розповідати, як ми набідувалися. Старша сестра Надя робила всю чоловічу роботу. Інші їй допомагали. Батько прислав з фронту листа, а потім ні звісточки. Мама плакала, побивалася. А тут ще й в Ланівці (наш районний центр) раз за разом викликають: де чоловік? Може дизертир? Або в бандерівцях? Мама плакала: „Я б і сама хотіла знати, де мій чоловік”. І як порятунок — батьків лист з фронту. Подали в пошук. З частини відповіли, що був такий, але пропав безвісті: або загинув, або потрапив в оточення. В Ланівці маму викликати перестали, але їй не стало легше: чи він живий?
Пішла до ворожок. Декотрі казали, що загинув. Мама плакала.
Жила у нас в селі ворожка, на прізвисько Помаліщиха, — так, і ворожкою її не назвеш, — розкидала карти жінкам та дівчатам.
— Вона щось знає, — казали про неї таємниче. Пішла мама і до неї. Взяла скількись там яєць та й пішла. Так ота Помаліщиха сказала мамі, що батько живий. Він далеко, мовляв, „за водою” і думає про дім.
Мама повеселішала і вже ні до якої іншої ворожки не ходила, тільки до Помаліщихи. Пухом вам земля, пані Ніно! Дякую вам, що могли потішити мою маму у таку скрутну годину.