Розділ 5Весна і Великдень
Починали прибирати біля хати, подвір’я, місце, де лежали ломаки. Я це любила, бо під час такого прибирання для мене завжди щось знаходилося. Найчастіше то були нові цікаві черепки. Взимку, очевидно, щось розбивалося, але не хотіли мені давати бавитися, щоб в хаті менше було того мотлоху, той викинули в ломаки. Тепер знаходили. І я, бавлячись надворі, мала вже свій „посуд”, а то знаходилась якась забута мною з осені цяцька. Загату вже на той час спалили, земля підсохла, можна було ходити босою. То ж починалося для мене те раювання на природі, про котре вже я писала. Я ще тільки не писала, як пахне весною земля, коли копають городи. Потім у Львові я намагатимусь ловити цей запах, шукати його, але то все не те: так пахне земля тільки на селі.
Мама копала городи, бо дівчата в поле поїхали: там також робота чекала. Мама робила грядку і садила всяку всячину. Я до мами:
— Дайте ж і мені грядочку, щоб і я щось посадила! Мама відвела мені грядку біля стежки. Я сама обгородила її прутиками і посадила квасолю і часник. Тепер я мала свій город і кожен день ходила дивитися, що і як на ньому росте. Я почувала себе зовсім господинею. Потім випросила у мами ще одну грядку, біля другої стежки, і посадила кукурудзу. Мама потім комусь розповідала.
— Ай, чуєш, я дала їй кусочок, де всі ходять, і не дивилася, як вона там натикала тої кукурудзи. А потім дивлюся, а кукурудза посходила та так густо, як цвяшки, повилазила. То я оце прорвала, щоб рідше було, — хай росте. Добру руку має моя мала (цебто я).
А ще з хати викинули вазон. Це була якась пальма чи що. У нас її Мариною називали.
— Росте та й росте, — скаржилась мама, — ні цвіту, як кажуть, ні
плоду.
— То віддайте мені, — попросила я.
— Бери! Але що ти з ним будеш робити?
— Бавитися.
— Ну, то бався!
Я поставила свій вазон на застільне вікно, тільки знадвору. Кожен день я підливала свою квітку. Більше на неї ніхто не звертав уваги. Аж раз, коли ми сиділи біля стола (обідали чи що), хтось сказав:
— Он гляньте!
І всі подивилися на вікно. А там… А там, виявляється, сталося диво:
моя квітка викинула вгору палку і зацвіла. На тій палці було дві великих червоних квітки. Ой, же я зраділа. Але і відразу засмутилася, бо мою квітку знову забрали до хати. Правда, всім, хто приходив, обов’язково розповідали її історію.
Готувалися до Великодня. Чепурили хату, мастили знадвору і зсередини. Все мили, прали, тріпали. Настав час іти до причастя. Це була справжня подія і до
неї готувалися заздалегідь. По-перше: в що мене одягнути? На цей час шиттям моєї сукні керувала Надя. Це була дуже гарна сукня, комбінована. Очевидно, тканини було мало, то „зліпили” її мені із залишків. Спідничка була з ніжноблакитного шовку, а блузочка — жовта. Спереду на блузці був блакитний бант, що складався із двох частин, з’єднаних жовтою стрічечкою. Було дуже гарно. Мене одягнули, поставили на ліжко і оглядали з усіх боків.
— А вам не страшно? — запитала одна з дівчат.
— Чого має бути страшно?
— Що сукня на наш прапор схожа.
— Т-с-с! — шухнули на неї.
— Хто там на мале увагу звертатиме!
З першою проблемою було покінчено. Тепер – по-друге: в що мене взути? Отут вже було важко щось придумати. Босу до церкви не поведеш. Ніна мені зв’язала башмачки, але в них також не підеш. Довелося йти до моєї товаришки Галі позичати чобітки. Вони були трохи великі.
— Нічого, — сказала Надя, — онучі намотаємо — якось перебуде.
— І по-третє: і це для мене було найголовніше: мама мала спекти смачну-пресмачну паляничку. Вона була солодка, на яйцях і сметані. Річ у тім, що коли йдеш до причастя, то не можна ні їсти, ні пити. Поки йтиме відправа, поки ще запричащають, то дитина ж (тобто я) їсти схоче. Це вже мама так міркувала. Для того і неслася до церкви паляничка.
— Як тільки мене запричастили, ми йшли за церкву і я її з’їла. Могла б, звичайно, і без палянички додому дійти, але це вже стало традицією і ніби входило в обряд причастя. Я чекала Великодня. Певно, всі діти любили це свято. І не тільки тому, що була смачна паска, а ще й тому, що все було так урочисто, так святково. В церкві правилось цілу ніч і цілий день. Хлопцям можна було залазити на дзвіницю і дзвонити, скільки хочеш. Так що в селі цілий день гули дзвони. А крім того, всі мами красили багато крашанок і можна було „товкатися”. Писанок у нас не писали, а красили крашанки. Хто чим міг і хто який колір спромігся придумати. Дехто красив краскою, дехто вдавався навіть до чорнила. Мама завжди красила цибулинням: і не шкідливо, і до рук не чіпляється. Крашанок мама красила десь зо дві копи, а копа мала 60 яєць. Але ж і нас досить було.
Двоє дітей брали крашанки, одне тримало, а друге било:
— Христос воскрес!
— Воістину воскрес!
І били крашанку об крашанку, однаковими кінцями. Одна з крашанок розбивалася, повертали другим боком і знову:
— Христос воскре!
— Воістину воскрес!
І знову товкалися. Чия крашанка розбивалася з обох боків, той віддавав її суперникові. Це був „збиток”. Таких „збитків”, бувало, за свята понаносимо стільки, що й дівати нікуди. А ще ж кожен, коли приходив на свято дітям в першу чергу крашанки приносив. Наберуть хлопці по цілій кепці крашанок і — під церкву або ж на цвинтар: кругом повнісінько і дітей і дорослих. А потім молодь грає в „Хрещика”:
водять хороводи, співають гаївки:
— Ти, дорога, ти, широкая, Чому трава не зеленая?
— Як же ж мені зеленою бути, Коли мене свині порили, А парубки походили Чоботами – чоботиськами, Шлапаками – шлапачиськами?
— Ти, дорога, ти широкая, Чому трава не зеленая?
— Як же ж мені зеленою бути, Коли мене гуси пощіпали, А дівоньки подопкали Чобітками – чобіточками, Золотими підківочками.
А дзвони гули-гули над селом, і всі радісно віталися:
— Христос воскрес!
Але свята минали — і знов починалися будні. Ще доїдали сухарі з пасок, запиваючи їх молоком, в кого, звісно, воно було, а вже треба було думати, як пережити передднівок: дожити якось до нового хліба.