Розділ 4Мамина хата і Різдво

 

Моя мама не була педагогом. Власне, освіти педагогічної не мала. Бо не мала взагалі ніякої освіти: вона зовсім не ходила до школи. Дивно, чи не так?.. На цей час, коли жила моя мама, в тому не було нічого дивного. Вона народилася в 1902 році. Знала всяку роботу, наймитувала. Яка там наука! Хотіли віддати за нелюба — не пішла: прийшли свати — втекла з хати. Потім посватав батько — за нього вийшла, хоча він був з чужого села та й бідний… Отже, не про те йдеться. Йдеться про те, що мати моя була неписьменна, та мала вроджене почуття педагогічних тонкощів у вихованні дітей. Не знаю, за які такі

гріхи покарав її Бог мною. Мало того, що я була дванадцятою дитиною, то ще й на другому році життя захворіла і втратила зір. Уявіть собі горе батьків, котрі і не догадувалися, що їхня сліпа донька зможе колись-то ще й вчитися, буде працювати, вийде заміж та й народить аж трьох синів. Всього того мої батьки не уявляли, а тому були у великому горі. Ну, та що ж поробиш?!

— Якось буде жити, — казав батько, — запишемо на неї кусок поля, а за поле її всякий догляне. Тоді ще колгоспів у нас не було, і поле було чи не найбільшим багатством.

Але тоді батька ще не було: він не повернувся з війни. Ми не знали, чи він живий. Старша сестра була за господаря: і орала, і сіяла, і косила, і снопи возила. Але була зима. Була тільки хатня робота. Я намагалася мавпувати за старшими, все хотіла робити як вони. Мама зупиняла мене.

— Ну ти ж не бачиш.

Але я того не могла до кінця збагнути і хотіла робити те, що робили інші у зимові довгі вечори. Дівчата вишивали — я теж хочу.

— Наколешся голкою, — умовляла мама. Але то були даремні умовляння. Десь внутрішнім чуттям мама зрозуміла, що то не була дитяча примха, а намагання сліпої дитини бути повноцінною. І мама придумала. Вона дала мені якусь імітацію голки з дроту, і я почала „вишивати”. Звичайно, можна було собі уявити, що то було за „вишивання”, але я була, як усі зайнята роботою.

Наближалися різдвяні свята. Тоді на селі нікому б і в голову не прийшло купувати ялинкові прикраси. Може вони десь і продавалися, але в селі про таке тоді ніхто і не думав. Сідали всі біля стола (а стіл у нас був великий), брали солому, ножниці, папір, клей — і починалося справжнє дійство: робилися святкові прикраси для ялинки. А знали б ви, що можна зробити із простої соломи і паперу: ланцюжки, кошички, ангелики… А як же я? Мені ж також хотілося. Мама розуміла і прикрикнула на тих, хто хотів було щось заперечити. Мені також дали солому, клей (з муки, як і всім), папір — і я робила те, що і всі. Звичайно, тепер я розумію, які то були „прикраси”, але мама хвалила, щось підказувала, допомагала! А щоб старші не бунтувалися, що мої „прикраси” будуть псувати ялинку, то в мене була своя невеличка ялинка. Я її сама прикрашала: чіпляла свої „вироби”, а також мамині тістечка, що мали форму пташок, качечок, зірочок, а ще сухі райські

яблука, що були зовсім як вишні і по величині, і за кольором. І вже не знаю я, котра ялинка була гарніша, але я була щаслива. І ніхто в моїй сільській родині не сміявся з моєї ялинки. А може це й допомогло мені тоді відчути себе маленькою людиною, а не інвалідом, калікою. Я росла. Росла і материнська тривога за мою долю.

Я вже згадувала, що наша хата якось притягала до себе людей. Отак і дід Фадей. Був він із Шибини, що за сім кілометрів від Білозірки. Я не знаю, чи був він самотній, чи була в нього якась родина, але час від часу він з’являвся в нашому селі і неодмінно приходив до нас ночувати. Влітку чи взимку, але він приходив пішки, бо ж як ще: транспорту ніякого. Прийшов і тепер: втомився, змерз, але бадьорий, радий, що добрався. Мама насипала в миску гарячої страви, він їв з апетитом, хвалив страву й господиню. Поївши, сів на лаві відпочивати. Розпитував, розказував. Запам’ятався мені тим, що був дуже спокійний.

Був вечір. Всі пряли. Я знову за своє:

— Я також хочу прясти.

Мені не давали: мовляв, тільки прядиво переведе. Я плакала. Втрутився дід Фадей:

— Та дайте ви дитині, нехай пряде!

— Ну як же ж вона буде прясти — вона ж не бачить.

— То нічого я її навчу. Дайте нам не кужіль, а клоччя.

Кужіль — це рівненьке, гарно вичесане прядиво, що з нього пряли на полотно чи рядна. А клоччя — це те що зчісувалося з прядива. Воно не було таке рівне і прялося на мішки. Тут пряжа була груба і могла бути не дуже рівною.

Мені зладнували пряслицю з кружілкою, дали веретено і дід Фадей почав свою науку, спокійно, терпляче. Спершу в мене ніяк рівна нитка не виходила: не вдавалося мені рівномірно клоччя відбирати. А то раптом чомусь нитка рвалась. Але з діда Фадея, видно, був добрий учитель, бо того ж таки вечора я вже пряла свою „валову” товсту пряжу. Ми з дідом Фадеєм раділи обоє.

Вранці він побачив, як мама заплітала мені коси і сказав:

— Е-е, — це не годиться: ти вже велика і заплітатися повинна сама.

— Але я не вмію.

— Невмілого і руки не болять, — засміявся дід. І почав вчити мене плести кіску, спершу на шнурках, а потім на моєму волоссі. Плету я її і досі і згадую діда Фадея. Отак я і росла.

Мірялася зі столом. Ніяк не могла зрозуміти, здавалось, зовсім звичайних речей. Я собі уявляла, що коли я з сорок першого року, то через рік я вже маю бути з сорок другого. Мама довго мені пояснювала, але я не впевнена, що до кінця зрозуміла суть справи. Гриша вчив мене рахувати. Мені це здалося досить нудним. Але він переконував мене, що це потрібно. Правда, я ніяк не могла зрозуміти, для чого.

Відколядували колядники. Ходили з вертепом і Степан з Гришою. Степан був завжди за жидівку — це, очевидно, в нього добре виходило. Він сердився, казав, що взагалі не буде ходити. Та його все-таки умовили — і він знову був жидівкою. Гриші більш поталанило: він був українцем. Тоді ще за вертепи не дуже бралася ні влада, ні школа: не до того, видно, було. Хлопці ходили по селі, колядували, не минали жодної хати, навіть найбіднішої хіба вже хтось би не хотів. Було багато суперечок, чи йти до вчительки. З одного боку, якщо не зайти, то значить, що її не поважають: може образитись. А з другого боку — вона ж вчителька, то ніби ж проти релігії. Все-таки вирішили йти. Потім довго розповідали, як вона зраділа, аж сльози на очах заблищали. Треба сказати, що в той час на селі до вчителів ставилися з великою повагою, хоча тодішні вчителі не завжди освіту вчительську мали. Часто в них за плечима, окрім десяти класів, нічого більш й не було. Але працювали вони до самозречення, намагаючись хоч щось вкласти в голови напівголодної і обдертої дітлашні. З полотняними торбинами, в котрих, крім книжок було ще й по куску хліба, хлопці ходили до школи. Уроки вчили взимку при гасовій лампі, а влітку, пасучи худобу, Степан вчився геть-таки погано: по два, по три роки сидів у кожному класі, так що закінчив лише п’ять класів, та й то з бідою. А Гриша вчився добре. Та от лихо: картавив дуже, то часом соромився відповідати.

Взимку у братів була найголовніша проблема — на чому покататися. Майструвалися санки. Вже й не знаю, де роздобули лижі. Ковзани чіплялися до взуття, але воно і так було дране, а тут ще скорше рвалося. Єдиний вихід: плести з соломи башмаки. Так і робили. Вони, правда, швидко рвалися, але можна було тут-таки сплести нові. До башмаків кріпилася дерев’яна підошва, а якщо її ще обкувати дужкою від відра — тоді ого, як жене! І ковзанів не треба.

Приходили мокрі, засніжені, руки замерзли до болю в пальцях, а про ноги й говорити нічого. Мама сварилася, але так, для вигляду, бо

розуміла, що хлопцям без того не можна.

Зима потихеньку починала набридати. Хотілося тепла, особливо мені, що цілу зиму просиділа в хаті. Я чекала тієї весни, як Божого змилування.

— Ой, ну коли вже та весна буде, — питала я у мами.

— Скоро. Вже сьогодні он яка відлига, — втішала мене мама. Для мене весна наближалася, коли починали палити загату. У нас опалювали хати не лише ломаччям, а й соломою. То ближче до весни приносили для палива оберемки із загати. Так що, коли сонечко вже гарненько пригрівало, я сідала собі на загаті, що вже сягала лише до вікон, і бавилась на сонечку. Було мені так гарно і любо після зими. Пташки літали, шукаючи собі матеріал для гнізда. Мені так хотілося, щоб котрась із них сіла мені на руку, але вони собі літали і цвірінькали, пищали, скрекотали, каркали, метушилися, будуючи гнізда, зустрічаючи весну. І я була собі, немов пташка: співала, тільки не будувала гнізда.