Розділ З Зима
Та була ще й зима. Отут вже босому тяжко. А в моєму воєнному і повоєнному дитинстві із взуттям сутужно. Часто, одні чоботи на всіх, башмаки із соломи. Отут вже я залазила на піч, або, як у нас казали, на п’єц. Особливо там добре було, коли мама хліб пекла: тепло, аж гаряче. Я собі там і спала, і бавилася. Бо не мала ні пальта, ні чобіт. Хто б став на мене все це шити чи купувати? Самі у драному й латаному ходили. Так їм же до школи, по воду, до худоби треба. А мені що? Сиди собі та й все! Треба вийти надвір — взула мамині шкарбуни, накинула мамину теплу хустку, вискочила — та й назад до хати: мороз!..
Дівчата також рідше приходили, в маминих шкарбунах, ноги замотані онучами, щоб тепліше було і щоб чоботи не були такі великі. Приходили, шморгали носами і я злазила з печі. Починалася гра. Потім мама нам всім давала щось їсти: борщ, кашу або картоплю, помащену жареною на домашній олії цибулею, з квашеною капустою та огірками. Все це було дуже смачно. У декотрих дітей не було і того.
Зиму я не любила. Мабуть тому не люблю і тепер. Але і в зими були свої переваги. Дівчата і хлопці не мали стільки роботи як улітку. Ну, звісно, дівчата без діла не сиділи: пряли, вишивали. Але довгими
зимовими вечорами збиралися на досвітки. Це те саме, що вечорниці, тільки у нас чомусь називалися вони досвітками. Звичайно збиралися у нас. Наша хата якось ніби притягувала до себе. Хто з роботою, а хто просто. Отут вже можна було наслухатися і пісень, і казок. А що вже страховий всяких — аж додому страшно було декому йти. А може, робили вигляд, що страшно, щоб хто-небуть з хлопців провів, — маленькі дівочі хитрощі. А для мене досвітки були справжньою школою. Серце завмирало від казок, страшних-престрашних. А пісні, то так за душу брали, що, певно, вона і досі щемить, коли почую справжній спів і гарну мелодійну пісню.
Горіла гасова лампа, сиділи дівчата і хлопці, хурчали веретена. Я потім прясти сяк-так навчилася, але не вдавалося мені добитися, щоб співало веретено у моїй руці. Мене може зрозуміти тільки старше покоління, бо молодші скажуть: „Про що вона? З якого це віку?” З нашого, любі, з нашого!
Дівчата пряли, дехто вишивав, дехто витинав малесенькими ножичками з паперу фіранки на вікна… Жарти, пустощі… І раптом всі замовкали — починалася пісня. І що вже тоді робилося зі мною, то й не розкажеш. Спершу я, ще зовсім мала, сиділа на п’сцу, потім у запічку, а потім вже у хаті на лавці. І ніяка сила не могла мене загнати спати. Може саме через те я тепер „сова” і люблю більше працювати вночі…
А пісні ж які! Ні, ще не все зібрано нашими фольклористами, ой, не все… Більше, правда, сумних пісень було. Але ж, Боже мій, як їх любили, як їх співали… Звідкись прибилась до нас пісня про гірняка, що тужив за своїми горами і полонинами. І як вона до нас потрапила? Ні радіо тоді не було, ні телевізора. А пісні ходили по людях. Пісня, як я вже тепер розумію, явно мала літературне походження. Але тоді я плакала з жалю до того гірняка, якого завезли на чужину. А мила прийшла, шукає його могилу, на якій „ані м’яти, ані рути…” Або ще одна пісня… Пам’ятаю слова:
Будуть мої сльози На камінь падати, Щоб був найтвердіший, То пороблять знак…
І мій дитячий розум уявляв собі ту дівчину: і як же то треба плакати, щоб на твердому камені зробити знак! Тоді я ще була зовсім мала. А пізніше вражали мене ще й інші пісні:
Забудь, забудь, моя матусю, Забудь, забудь, що я твій син. Як був малий то ти гляділа, А як підріс, кати взяли.
Чому я так багато про це пишу? Мабуть тому, що очевидно, це було те, що формувало мене як людину, і, якщо хочете, як українку.
Святкували і свята. Дарма, що не були вони багаті наїдками і напитками. То нічого, що пиріжки пеклися з тертим буряком, а „медівник” був з кукурудзяної муки. Зате було весело. Про телевізор зовсім ніхто тоді ще й не мріяв і не уявляв, що таке диво колись буде, а тому надіялись на власні витівки та співи.
Пригадую, було Катерини. Вже була зима. Сніги впали глибокі, мороз підбирався до вікон. У хаті гамірно: дівчата і хлопці жартують сміються. А треба вам знати, що в селі довкола хати клали загату, в основному, з соломи, але з „м’ятої”. Туди клали і гречанку. Так от та гречанка виявляється, на Катерини мала чудодійну силу. Коли хоче дівчина, щоб котрийсь хлопець приснився, то мала б на Катерини у нього із загати гречанки насмикати та й собі під голову покласти. І мамам, і самим хлопцям було дуже вже цікаво, котра ж то дівчина прийде до кого гречанку смикати. Тільки собаки загавкають, то мами вже й пильнують: дуже кортить знати, хто за невістку буде. А дівчатам тільки того й треба. Бігають до всіх: до любих і нелюбих. Вже тої гречанки цілий ожеред наносили. Поклали в хаті, а я по ній топчуся. Мама сміється:
— Я тієї соломи за два дні не спалю.
Хлопці сидять в хаті, ніяковіють. Декотрий непомітно вислизне, щоб підгледіти, котра до нього піде загату смикати — та й повертається: або не та пішла, або, реготухи гуртом побігли. Весело, гамірно, грубка пашить жаром, в хаті тепло.
Мама натерла бараболі, пече тертюхи. Пече на триніжці, пательню змащує олією. Тертюхи великі і пишні. Я розношу гарячі тертюхи, роздаю дівчатам і хлопцям. Що мама спече, те й відразу з’їли. Скільки
їх мама пекла вже й не знаю. Було смачно, було затишно, було весело. Дівчата шепталися по кутках, звичайно ж, про своє, про хлопців:
— Ти знаєш, вона вже в нього в хаті була!
—Та ти що!
Дівчині до весілля соромно було до парубка до хати йти. Тепер це смішно, а колись на селі звичаїв треба було дотримуватись, а то осудять і засміють.
Мене малу іноді брали на шкільні вечори. Одягай в сестрину спідницю, високо підперезавши її мотузком, кофту сестра Ніна вив’язала мені сама. Замотували мене у теплу вовняну хустку і так несли до школи. Несла мене Ніна. Їй на цей час було, напевно, років шіснадцять. В школі мене розвивали з хустки, ставили на стіл, і я розказувала віршики. А мені давали цукерки. Один з тих віршиків звучав приблизно так:
У нас сьогодні свято. Здається так чи ні. Сьогодні рідний тато Прислав листа мені.
Я не знаю, хто був автором цих рядків, і вірша того далі не пам’ятаю, але тому що тут ішлося про тата, цей вірш був мені особливо дорогий.