Розділ 2 Босоніж по землі
А я собі росла. Не пам’ятаю війни. Знаю тільки, що вже потім довго чомусь боялася, коли летіли літаки. А далі всі казали, що війна, слава Богу, закінчилася. Через село проходили війська. Спинявся хто-небуть і в нашій хаті. Нас було багато, і хата наша, як на теперішній час, була маленька: кімната і кухня. Але на той час на селі вона вважалася великою, бо у людей були ще менші: одна кімната, що разом слугувала і за кухню. Отож у нас іноді спинялися навіть командири. Люди вони були різні. Декотрі ділилися з нами своїм пайком. А один мало не застрілив нашого собаку Бурика тільки за те, що той гавкав на нього.
Пам’ятаю, якось увечері сиділи дівчата та й співали. Співали щось про січових стрільців. Були тут і військові. Один із них сказав: „Дівчата, не співайте таких пісень, бо за них можна кудись загриміти”.
Дівчата ніяк не могли зрозуміти, що тут такого в тих піснях. Були вони далекі від політики, адже до Радянського Союзу нас приєднали тільки в 1939 році. До дівчат ніяк не доходило, чому про січових
стрільців не можна було співати.
Батька не було. Не було і звісточки від нього чи про нього. Мама час від часу ходила до Помаліщихи, щоб почути, що він живий. А я собі
росла. Вже переплакали жінки над „похоронками”, вже повернулися
додому ті, котрі мали повернутися. Декотрі каліки лаштували милиці, а їх рідні однаково тішилися, що все-таки живі… А батька не було. Я його не пам’ятала, але дуже хотіла, щоб він повернувся.
Дух конопель, що стелився над маминим городом… безліч птаства, що галасувало у нашому чи то садку, чи то лісі… Батько мій страшенно любив всяке дерево, тому у нас скрізь був затінок, бо садив та й садив мій батько і ясени, і клени, і верби…
А потім вже й само насівалося та й росло собі, буяло. І поміж всім отим ходила я, маленька сліпа дівчинка, що сприймала життя на дотик, на слух, вбирала його своєю вразливою душею.
Коли мене хтось кривдив, тоді я йшла до свого улюбленого клена, пригорталася до нього, його листками
витирала сльози. І тоді клен сильніше хитався увесь, від коріння до верхівки… А може це мені здавалось… Тоді ще ніхто нічого не чув про гороскопи. Просто, мною не було кому займатися — і я жила собі з природою. Прокидалася я та й в першу чергу:
— Мамо, як надворі?
А надворі могло бути або тепло, або холодно. А ще міг бути дощ — це вже для мене було гірше, бо треба було сидіти в хаті. Але й тут було щось добре, бо мама тоді не йшла на город, а сідала щось шити, і ми з нею могли собі розмовляти про всяку всячину. Але, якщо було тепло, то до мене обов’язково приходили дівчата. І ми йшли надвір, в наш теплий сонячний рай. Мама дітям пояснювала, що я не бачу і що мене завжди треба вести за руку і ніде не можна кидати. Діти те все дуже швидко затямили і з часом мама вже не боялася мене з ними куди-небуть відпускати. Коли йшли з мого обійстя, то вже всі знали, що мене треба брати за руку. А вже потім зі мною можна бігати, лазити через рови, йти через річечку. А якщо я зіб’ю палець об камінець і піде кров, то це нічого, ніхто не буде ні плакати, ні сваритися. Просто треба вирвати листок з подорожника, послинити його і прикласти до збитого пальця — і все.
Це були гарні часи. Важкі, але гарні. Ми бігали, взявшись за руки, сільською дорогою по калюжах чи теплій пилюці і були вочевидь найбільш споріднені з природою. Сонце смажило нас, в садку можна було зривати (якщо ніхто не бачив) зелені недозрілі яблука чи грушки — дарма що, як лякали нас дорослі в них „сидять чортики”. Ніяких
чортиків ми не боялися. Їли червоні порічки, котрі ще зовсім не були червоними. І, головне, нічого нам не шкодило.
Росли собі. Бавилися в свої нехитрі забави: весілля, госпіталь де лікувалися „поранені”, в школу.
Коли всі йшли в поле, зі мною найчастіше залишався брат Степан. Дуже вже хотілося йому помарширувати з хлопцями, оперезавшись стрічкою з пустими гільзами. Але ж мене саму лишати не можна: мама буде сваритися, а то ще й наб’є. Один вихід — брати мене з собою. І от крокую я, також підперезана стрічкою з гільзами, в колоні босоногої хлоп’ячої армії, тільки брат мене тримає за руку. Ніхто з нього не сміявся, всі сприймали це як належне. Може тому потім в школі я любила товариство хлопців і вміла знаходити з ними спільну мову. Правда, вчителі дивилися на це дещо по-іншому, але то вже був їхній клопіт.
Повоєнне дитинство. Радіють від того, що не стріляють, від того, що вишні дозріли і їх можна їсти скільки хочеш. Можна пекти картоплю, рвати польові квіти, плести з них вінки. Мій другий брат Гриша, пасучи корову, завжди плів мені вінок, найчастіше з волошок. Тому і тепер люблю я ті квіти більше за інші. Він приносив з поля мені вінок, а часом ще й для моєї ляльки. Приносив латаття, кашку, кукіль. І пахло все це полем, озером, дитинством. Гриша був емоційним хлопчиком, але вголос він нічого не казав. Не жалів мене, не плакав наді мною, але отак виявляв своє до мене ставлення.
Що б я не писала, я завжди повертаюся до свого дитинства. І коли починаю про нього писати, то вже ніяк не можу зупинитися. Таке мені любе моє село, мій садок, тепла пилюка на дорозі, де було так гарно бігати босоніж. Іноді здається, що даремно ми наших дітей боїмося пускати босими. Босоніж по холодній росі, по нагрітому камінню, по маленькій річці, по калюжах, ба, навіть по болоту. Мені здається, що були б вони, наші діти, здоровішими, добрішими і, в цьому я впевнена, любили б більше свою землю.
Отже, я бігала собі по землі. Увечері, коли ставало прохолодно і мама кликала мене до хати, я відчувала, яка тепла земля у батьківській хаті. Так, підлоги у нас не було, а все та ж земля тільки рівненька, змащена жовтою глиною…