Розділ 25 Кінець світу

 

В ті часи люди часто знаходили в себе якісь „святі письма” про кінець світу, то хтось приносив чутки про з’яви жінки в чорному… Словом, одні на одних страх наганяли. Правда, моя мама на все те не реагувала. У неї була одна відповідь: „ На все Божа воля”.

Був липень. Вже й не знаю, хто з дівчат розповів, що в ніч на 12 липня, тобто на Петра і Павла, всі заснуть, а прокинуться лише праведники, грішники ж заснуть навіки. Ми всі хвилювалися. Пробували щось вивідати у дорослих, але вони або нічого не знали, або робили вигляд, що нічого не знають. Що тут робити? Як знати, хто з нас праведний, а хто грішний? А ще казали, що в цей день, тобто 11 липня треба постити, не можна нічого їсти. Ми, тобто Ліда, Оля і я, пробували, але лише трохи потерпіли, а потім таки понаїдалися. Дорослі вели себе зовсім спокійно, а нам було страшно.

Перед вечором ми утрьох сиділи у мене за хатою та й радились, як воно буде, коли хтось із нас проснеться. Розробляли всякі варіанти розподілу іграшок. Вирішили всі свої „скарби”, тобто іграшки, позносити до мене, бо, коли вони не прокинуться, а прокинуся тільки я, то як тоді я їх піду шукати. Оля принесла навіть панцир від черепашки, Ліда — шматинки, я — всі свої ляльки та все, що складало для

нас якусь вартість. Все це ми замаскували у квітках, попрощалися та й розійшлися.

Дома вкладалися спати. Батька чомусь не було — напевно, поїхав до Збаража. Мама помолилася та й лягла. Степан пішов по чиїхось садках за грушками.

— Мама, а що, коли ми не прокинемось?

— Спи, дитино. На все воля Божа.

— Мамо, а для чого Степану ті грушки? Хто знає, чи завтра проснемося?

— Перехрестися та й спи! Не бери дурного до голови, — ніби аж розсердилась мама. Натомлена роботою мама заснула швидко. Потім Степан прийшов з грушками. А я все не могла заснути: страшно було. Нарешті і мене зміг сон.

Прокинулась я досить пізно. В хаті розмовляли. Мама біля стола робила пироги. В хаті сидів Лідин дід. Всі були спокійні. Якже ж дізнатися, чи ж то лише самі праведники прокинулися? А як же Ліда? І я так обережно до Лідиного діда:

— А що там Ліда робить?

— Ліда? Та вона також недавно встала.

Я мало не підстрибом біжу надвір. Отже, всі живі! І навіщо ж комусь було нас так лякати?.

Приходить Ліда — і ми йдемо у мій садок. Там грушки, солодкі-пресолодкі. Хатка наша на цей раз саме під грушею.

Так собі, і хатка — і не хатка: простругана земля, змащена жовтою глиною, а посередині — іграшковий стіл. Ліда сміється: саме на цей стіл і впала грушка та й лежить собі і нас чекає.

— Це нам груша навмисне кинула, — кажу я.

Та ну? — сумнівається Ліда.

Перегукуються іволги. Скільки їх! Та голосні, та вмиті росою, та якісь ніби аж щасливі. А може то ми такі щасливі?

 

Розділ 26 У львівську школу для сліпих

Нас викликав до себе директор школи Мартиненко. Виявилось, що він ще і ще писав кудись, розшукуючи школу для сліпих дітей, тобто для мене — і нарешті прийшла відповідь, на цей раз, йому особисто:

є така школа у Львові. Написали у Львів. Відповідь прийшла на цей раз швидко: привозьте, мовляв, вашу дитинку, приймемо. Документи такі-то… Що тоді робилося зі мною! Я розуміла, що тепер також буду вчитися, як Ліда, як Оля, як всі. І незабаром я зможу прочитати ті покрапковані листки, що батько привіз зі Збаража.

Була ще й потаємна радість, про яку я не могла б сказати нікому: я не буду чути батьківських сварок і бійок. Але за таку мою радість мене тут — таки обпікав сором, і серце проймала тривога: А як же мама? Вона залишається зовсім одна. Степан в рахунок не йшов. Був шибеникуватий, часто й сам битий, і далекий від домашніх бід. Мені робилося страшно і моя радість затьмарювалась, щоб потім спалахнути знов.

Я почувала себе зовсім дорослою. А іноді, коли уявляла себе без мами, то, навпаки, зовсім маленькою. Все стало ще ближчим, ріднішим, що й уявити важко було, як я буду без дому, без мами, без Фіника. Але мушу, бо ж треба таки прочитати ті покрапковані листки. Я ж, певно, і писати навчуся. І зможу записувати свої вірші і все-все. Все, що захочу.

Я чекала, чекала, коли вже нарешті поїду до того невідомого Львова. І як без мене буде моє село? І як я буду без свого села?..

За вікном плаче дощ… А може то зосім не дощ. А може то плаче моє дитинство, що залишаю я його тут, в моїй рідній Білозірці, а сама їду у далекий невідомий Львів. Я хотіла взяти з собою своє безтурботне дитинство, адже мені лише десять років, та воно не захотіло:

— Ти їдь, а я тут почекаю.

Не знало воно, як це небезпечно. Не знало воно, що іноді розлучаєшся, здається, на мить, а виходить — назавжди.

Я їхала вчитися в школу для сліпих дітей. Я їхала у Львів. Львів… Це було щось далеке і незрозуміле. Мама напекла паляничок, зібрали мені сундучок. У нас валявся старий патефон, так-от, з нього вийняли нутрощі — і вийшла така собі валізочка. Ще й маленьку колодочку батько вчепив. Мабуть, це було дуже смішно, але сміятися було нікому. Я їхала в школу. На прощання мама заплакала.

— Як ти там будеш?.. Серед чужих людей… Проси вчителів, щоб нам писали.

Батько мовчав. І за тим мовчанням крилося багато: смуток, надія і може навіть сльози. Він їхав зі мною. Батько вперше віз мене з дому так надовго, на цілих дев’ять місяців.

От і я вийшла на свою стежку, що вела мене у світ, у широкий білий світ, у світ, якого я не бачила, але дуже любила. Стежка від воріт мого дому… Дай же. Боже, щоб була вона щаслива.