Розділ 24 Брат Гриша

Біда прийшла в нашу хату. Захворів Гриша. Він кашляв важко і надривно. Потім мама побачила, що він викашлює кров. Лікарі, рентген… Туберкульоз… У тяжкій формі. Звістку привезла із Збаража

Маруся. Гриша там проходив обстеження. Ми плакали. Надія з нашої хати кудись утекла. Мама дорікала батькові, бо якийсь лікар сказав що це могло статися від удару. Зачепило обидві легені. Надії на порятунок не було. Туга облягла нашу хату. Гриша залишився у Збаражі. Тьотя Нюся дітей своїх не мала. Вона працювала домашньою робітницею у дуже відомого зубного лікаря.

— Нехай Гриша живе у мене, — сказала вона.

— Я його вилікую, а у вас він пропаде.

І свята правда. У неї були виходи на лікарів. Саме тоді туберкульоз почали потроху лікувати. Принаймі, це не завжди було смертельно, як раніше. Але доступ до тих ліків мали не всі. Тьотя Нюся мала. Почалося лікування, довге і важке. Хвороба була запущена.

Сусіди зносили сметану, мама била масло, везла у Збараж. Гриші, потрібне було добре харчування. Діставали борсучий жир, не обійшлося й без собачого. Після курсу лікування тьотя Нюся відправила його в санаторій. Надія потихеньку поверталася: буде жити наш Гриша. Але в село він повернутися вже не міг: тут тоді ще не було належного лікарського нагляду, та й і з харчами було не дуже. Гриша залишився уЗбаражі, ставши тьоті Нюсі ніби за сина.

Так потихеньку розходилася наша сім’я. У кожного була своя стежка у світ, але починалася вона від батьківських воріт.

Гриша писав додому заспокійливі листи. Та й тьотя Нюся запевняла, що все йде на лад.

А в нас нічого не мінялося. Батько не переставав ходити до Якилини, а мама продовжувала його соромити і сварити. То Якилина перед кимось похвалилася новою хусткою, яку нібито купив мій батько, то блузкою, то спідницею. А у мами жаль і сльози. Ми із Степаном вже й не знали, що робити. Але Степанові що? Він собі в полі, корову чи коня пасе або так десь ганяє, а я — дома.

Поза нашою хатою через город була стежечка до хати дядька Семена — батькового рідного брата. Я любила ту стежку, бо нею могла зайти прямісінько до дядькової хати. А біля тої хати — горбочок, порослий споришем. Той спориш можна було рвати, в’язати у маленькі снопики і складати у „полукіпки”, а потім возити „з поля” додому, немов і справді снопи. Така була гра у життя. А ще за дядьковою хатою росли чорнобривці, повняки, настульки (називаю так, як називають ці квіти у нас в Білозірці).

Тепер я вставала рано і бігла через город на горбочок. Картоплиння, кукурудза осипали мене холодною росою, а на горбочку на мене чекав росяний спориш. Я бігала собі боса і сміялася від лоскітливої прохолоди. І було мені гарно від того доторку, але тривога не кидала серце:

як там дома? Чи не б’ються? Не доведи, Господи, нікому зазнати такого.