Розділ 23 Конопляний дух
Ми з мамою брали коноплі. Я вже відрізняла матірку і плоскінь, тільки от горстки не вміла в’язати, однак була горда, що хоч трохи можу мамі допомогти. Потім ті коноплі сохнутимуть на сонці, потім мама намочить їх у річці, і вже тільки вона сама знатиме, коли їх пора виймати з води і знову сушити на сонці. А зараз я п’янію від конопляного духу, що здавався аж густим і стелився, стелився над нашим городом. Через річку — кладочка. Не кладочка навіть, а так собі, як у нас називали, дуб. По дубі, товстому і неширокому, ходжу я. Мені не страшно, бо річка не глибока — трохи вище колін. Вода тепла, можна й ноги намочити, а я собі ходжу по дубі або кидаю у воду камінчики. До мене на город по дубі прийшла кицька. Вона завжди мене
знаходила. Це була не наша кицька. Ми з нею подружили, коли господарі потопили її кошенят. Вона дуже плакала, а я її пожаліла. З тих пір вона скрізь зі мною ходить: біжить переді мною, а я боюся на неї наступити. А зараз вона мене і тут знайшла.
— Йди, кицю, йди! Бався собі! А мені треба коноплі брати.
— Відпочинь, доню! Ти втомилася з непривички. Мама завжди мене жаліє. Їй хочеться, щоб я тільки відпочивала. А мені хочеться, щоб хоч хтось побачив як я вправно беру коноплі. І то нічого, що мене з них майже не видно. Я собі беру та й співаю. А мама слухає. І річка слухає, і кицька, і верби… Все ж воно живе.
У мачухи в світлиці, Як рожа розцвіла, І сама процвітала, Як маківка, одна.
А був у неї хлопець — Рибалка молодий. Дівчаток молоденьких Він зроду не любив…
Пісня стелиться понад городом і перемішується з конопляним духом. Але коноплі глушать мій маленький голос і не дають йому розтектися далеко. Але я співаю собі. Мені гарно і радісно, бо батька сьогодні нема — поїхав до Збаража, отже сьогодні не будуть сваритися…
Недавно він було пішов від нас. Взяв дві хлібини, рядно — та й пішов. Поселився в коморі. Потім мама ходила його умовляти, щоб назад повернувся: соромно, мовляв, від людей. Я на неї аж розсердилась:
ну для чого вона його умовляє? За що перепрошує? У бійці він зачепив за її кульчик і розірвав вухо, їй боліло і текла кров. А зимою, коли батько саме затягнув валянок на колодку, щоб його підбити, почалася сварка, то він вдарив маму тим валянком з колодкою по голові. Мама впала і втратила свідомість. Ледве прийшла до себе. Ми вже думали, що він її убив…
Простіть мені тату, що згадую все це. Вас вже давно нема. Кажуть, що про мертвих не можна говорити зле. А по-моєму, про людину треба говорити так, як вона того заслуговує: чи мертва вона, чи жива. Простіть мені, тату. Я люблю Вас, але не можу простити тих маминих сліз, свого дитячого розпачливого крику, нашого сорому. Тому, що тут критися, і рада б я була, щоб батько пішов від нас назовсім: чи то до комори, чи навіть до Якилини. Але він вже не раз ішов, а потім знову повертався: часом мама умовляла, часом просто сам… І все починалося спочатку… Нещодавно, коли батько в котрий раз бив маму, його
взяв за руки Гриша:
— Досить, тату, — сказав він, — ми вже дорослі. Батько вхопив Гришу за груди і відкинув до грубки. Гриша боляче
вдарився спиною. Потім, коли він брав сорочку, то мама побачила на спині у нього синець.
Гриша сидів за хатою і плакав. Я прийшла кликати його на сніданок, доторкнулась до його колін — вони тремтіли…
Гриша покинув школу. Він довчився до шостого класу. Вчився добре, але картавив. Вчитель з німецької мови якось сказав у класі, що він говорить як німець. А це ж було після війни. Самі знаєте, яке ставлення було до німців. Словом, Гриша покинув школу.
Він часто ходив у подертих чоботях. До їжі вибагливий: того не любить, того не хоче, іншого нема… Виглядав блідим і хворобливим. А тут ще й батько так з ним повівся… Жаль мені було і маму, і Гришу. І себе також. І від того пісні мої часто були сумні. І як воно так виходило, що пісня якось пов’язувалася з моїм життям, я не знала…
На все село гукала терниця. Вона гукала голосно, щоб всі знали, що мама тіпає коноплі. Терміття летіло у всі боки, засипало подвір’я, хрускотіло під ногами, було колюче, як спогад… Я також пробувала тіпати коноплі. Але чомусь в моїх руках терниця так голосно не кричала:
видно, руки в мене були ще замалі, для справжньої господині.
Почався найтяжчий час у моєму дитинстві. Закінчилися ляльки, а до якогось діла я ще не могла долучитися. Ні, в ляльки я ще бавилася, але із більшим задоволенням брала в руки віника і замітала хату, застеляла постіль, хоча з подушками і периною мені ще було важко впоратися. Подушки у нас були великі і важкі. А особливо перина. Ох і намучилася я з нею не раз, щоб розправити, розрівняти на постелі. — Дівка, — жартома казала мама. А я ніби аж підростала від того.