Розділ 21 Подорож до окуліста Філатова в Одесу
На мене насувалася незвичайна подія. Давно вже чутка пройшла, що десь далеко, аж в Одесі, нібито є такий лікар, що очі вставляє — і людина бачить. От дива! Мій батько розмріявся:
— Якби так можна було. Я б тоді одне око віддав би. А що? Одним оком можна добре бачити. І ти би бачила, і я би був не зовсім сліпий.
Мама згадала, що десь в Одесі живе її брат, котрого вона не бачила вже понад 20 років. Мені говорили:
— От поїдеш в Одесу, там тобі зроблять операцію — і ти будеш бачити.
І ніхто собі уявити не міг, який страх сіяли в мені ті розмови про операцію. Що таке бачити — я не знала, і мені було якось байдуже. А от при слові операція робилося якось не по собі. Я вже знала що це будуть щось там різати — мені було страшно. Та так страшно, що навіть оте химерне „бачити” втрачало свою принаду. Але їхати треба, раз батьки того хочуть, і я це розуміла. Я приречено чекала своєї участі. Потрібні були гроші, а їх не було. Продали мою Ярку. Мені пошили пальто, взули у валянки, хоч надворі вже була весна, — і я перший раз поїхала так далеко. Ой! Я ще ніколи не їхала в поїзді. Мене везла мама, а ще нас погодився супроводжувати дядько Танас: у нього в Одесі була сестра. Всі переживали. Мама напекла в дорогу паляничок і ми поїхали. До Лановець тато відвіз нас кіньми. З Лановець до Тернополя їхали колишнім товарняком, що був, очевидно, переобладнаний на пасажирський. Він немилосердно хитав, тряс, гуркотів, свистів.
Був 1949 рік і, щоб добратися з Білозірки в Одесу, довелося затратити аж троє суток. Ночували в Тернополі на вокзалі. Я спала, а мама з дядьком Танасом ні. По вокзалу ходили міліціонери і не давали нікому спати, бо тоді особливо поширеною була кража валіз. Нарешті знову поїзд: на цей раз справжній пасажирський. Нас посадили в дитячий вагон. Тут їхали лише з дітьми. Було багато крику, галасу, але ніхто не курив, і було менше шансів позбутися своєї валізи.
Приїхали у Жмеринку. Тут знову треба було пересідати. Ночувати нас з мамою запросили в дитячу кімнату. Тут нам безкоштовно дали ліжко з чистою постіллю. Правда, тільки одне, але це нічого: ми з мамою помістилися — і мама нарешті трохи поспала.
Ось і Одеса! Для мене це був лише суцільний гамір: трамваї дзенькали, машини гуділи, люди галасували, перекрикуючи цей загальий шум. Це вже потім було прийнято спеціальний указ про заборону сигналів на вулицях міст, тоді в наших містах стало значно тихіше, аж незвично спершу було. А в той час кожна машина вважала своїм обов’язком гудіти, трамвай — дзвонити. Всі кричали, ніхто нікого не чув.
Не буду розповідати, як ми змогли потрапити до знаменитого лікаря. Я вже знала, що його прізвище було Філатов. Нам в Ланівцях казали, що ми ні за що до нього не потрапимо, але мама вирішила, що мусить таки потрапити, щоб вже знати напевно мою долю. Філатов брав за візит 200 карбованців. Щоб втримати такого видатного спеціаліста, радянська влада дозволила йому приватний прийом. Лише раз в тиждень
приймав він у державній клініці. Двісті карбованців для нас були великі гроші, але ми про це знали ще дома, тому і Ярку мою продали.
Отже, я зі страхом ішла до світила. Світило оглянуло мене і сказало, що вже пізно, що нерв атрофований, що нічого вже не можна зробити. Мама плакала. Я була рада, що мені не робитимуть операцію. А ще тітка мені купила сукню, ляльку і гребінець, котрий застромлювався у волосся. Ми збиралися додому. Цукерками мене тут загодували, ще й коробку для хлопців везла. Додому їхалося мені веселіше: зник страх перед операцією. По дорозі ще заїхали у Збараж. Тут жила тьотя Нюся — батькова сестра. Тут я вперше побачила собак, що живуть просто в кімнаті і котрим дозволялося спати на ліжку. Мені це було дивно, бо нашому Фінику можна було часом зайти до хати, але зовсім не надовго, і він спав собі у своїй собачій буді. Тут я дістала в подарунок в’язану кролячу шапку.
Зі Збаража з нами їхала жінка, що назвала себе офіцершею. Добре я її запам’ятала, бо вже розуміла все, що говорила вона моїй мамі. А говорила вона речі страшні, від котрих ще довго здригалося моє дитяче серце.
— Я б ні за що не допустила, щоб вона так мучилася.
— Була війна, лікарів не було, — виправдовувалася мама.
— Та ні, я не про те… Адже є інші способи…
— Боже мій, які? — дивувалася мама. — Я б усе на світі віддала, аби вона бачила.
— Я розумію. Але, якщо вже нічого не можна зробити… Адже вам важко дивитися як вона мучиться…
— Ну, що ж робити?.. Так Бог дав…
— Та Бог тут ні до чого. Ви ж розумна жінка… Не можна було допускати, щоб така дитина жила на світі.
— Як!? — жахнулася мама. — Бог з вами! Що ж я могла зробити?
— Задушити… Та ще й зараз — не пізно… Але важче… Маленькою було легше…
— Побійтеся Бога!!! Та щоб я… Свою дитину?…
Якби офіцерша глянула на мене, то мабуть би замовкла, бо я була така перелякана, що, очевидно, цей переляк був написаний на моєму обличчі. Коли потім, у дорослому віці, я знайомилася із своєю новою сусідкою, і та сказала, що вона — офіцерша, у мене змінився вираз обличчя, і сусідка — прекрасна людина — запитала:
Вас це шокувало? Ви негативно ставитесь до військових чи їх жінок?
І я розповіла про далеку історію свого дитинства, котра залишилась в моїй пам’яті на все життя.
Нарешті я дома. Дома!.. І ніякого горя, що я не бачу. Чого мама плаче, розказуючи про те, що нам сказав той Філатов? Я щаслива, бо я нарешті дома. І чому та офіцерша казала, що я мучуся? І зовсім я не мучилася. Я собі пеленала свою нову ляльку Любу, розчісувала волосся новим гребінцем, — і мені було добре і радісно. І весна надворі, і тепло, і незабаром Великдень… Але та страшна офіцерша час від часу згадувалася мені.