Розділ 20 Є такі школи — для сліпих

Час ішов. Вже всі мої товаришки пішли до школи. А я ні. Вони приходили до мене зі школи, жваві і збуджені, розповідали, що там було, вчили мене нових віршів… Отут я ще раз зрозуміла, що не така, як усі, і від того робилося сумно. Але вкрай великого горя я все-таки ще не відчувала, або мій дитячий розум не хотів чи не міг на ньому дуже довго затримуватись. Брати також ходили до школи, і від їхніх знань і мені дещо перепадало. Я вчила з ними вірші. Вже знала всі арифметичні дії, вміла розв’язати декотрі, навіть досить складні задачі.

Кожного року по селі ходили вчителі записувати дітей до школи. Приходили і до нас. Мене їм показували як щось незвичайне, якусь диковину, феномен. Я демонструвала свої здібності, одержувала заслужені похвали. Вчителі зітхали та й ішли собі. Що вони могли порадити сліпій дитині чи її батькам?

Але один таки знайшовся. Прізвище його було Мартиненко. Він був на той час директором нашої сільської школи. Потім, коли настали кращі часи, його звільнили з тієї посади: освіта, мовляв не та. Я не знаю, яка у нього була освіта, і чи відповідала вона займаній посаді, але людиною він був доброю і не був байдужим до чужої біди. А може й чув щось про школи для сліпих дітей. Він говорив моїм батькам, що десь неодмінно мають бути такі школи.

— Їй там буде добре, — казав він, — там їй замінять батька і матір і дадуть їй в руки кусок хліба. Він говорив дохідливо, по-простому, щоб мої батьки його зрозуміли. Вони зрозуміли. А от я…

Пам’ятаю, коли всі розійшлися, я довго-довго плакала, уявляючи собі, як чужі дядько і тітка стануть мені батьками і матір’ю, як вони дадуть мені в руки кусок чорного, черствого (неодмінно черствого) хліба. Довго-довго мене все це потай мучило. Мене гризли і розлука з батьками, і образа, що вони так охоче погоджувались на це. І треба було мені ще трохи підрости, щоб я нарешті зрозуміла, що ніхто в мене не забере ні батька, ні матері.

Одного разу батько привіз мені із Збаража два листи грубого паперу, на якому густо були виколоті якісь крапки.

— На, дивися, — сказав він мені якось урочисто, — так вчаться сліпі в школах.

Але де були ті школи, ніхто не знав. Я зо дві години просиділа з тим папером, але що-небудь намацати мені не вдалося. Букви мені дівчата трохи показували. Я навіть пробувала писати їх крейдою. Але тут нічого подібного, здається не було.

Мій благодійник Мартиненко не забув за мене. Він кудись там писав, шукаючи школу, де б могла вчитися я, сліпа дитина. І відповідь прийшла, але у Ланівці, на РАЙВНО. Та ніхто і не подумав переслати чи передати її в Білозірку, де на неї так чекали. Вона собі лежала десь там у Ланівцях. А я собі росла в Білозірці.