Розділ 18Пекло в рідній хаті

і перші вірші

 

Важко жилося в ті роки простим людям у селі. Певно, і в містах також, але я того не знаю. Я тоді жила на селі. Хоч і мала була, та дещо відклалося в моїй пам’яті. Хто навіть і мав свій кусочок поля, то ще треба було якось його обробляти, зібрати, зібране додому привезти. А як мала це зробити жінка, навіть, якщо й мала якусь конячин?. Тоді, мабуть, а може й раніше, виник такий термін — спрягатися. Домовлялися двоє господарів (або господар з господинею):

— Давайте, будемо з вами спрягатися.

 

Складуть докупи все, що є в двох господарках і виходить: пара коней, віз і весь реманент. І працюють на полі разом — воно й легше.

Доки батька не було, ми спрягалися з дядьком Сільвестром. Добрий був чоловік. І жінка, і мати хороші були. Жив, правда, далекувато, то з тим мирилися. Тепер батько розпорядився по-своєму: захотів спрягатися з сусідкою Якилиною — близько, мовляв, і так треба буде по-сусідськи допомагати.

Це була вдова з двома дітьми-підлітками. Конячина і корівчина тулилися в другій половинні сіней. Та й хатини тої було — один крок. Бідністю тоді важко було когось здивувати, але от слава про Якилину по селу недобра ходила: гуляє, мовляв, вдова. Чи то мама не вірила тим балачкам (про кого, мовляв, не плещуть), а може просто злегковажила. Словом, стали наші сім’ї супряжниками. Та й не було дивним, що батько з Якилиною в поле їздить чи й так по господарству щось допомагає, Але мама, очевидно, почала й щось інше за ними помічати. А я ще надто мала була, щоб вникати в такі справи. Але незабаром нас всіх це торкнулося. Батько почав до Якилини вже явно вчащати, а часом і ночувати залишався.

Дома почалися сварки, а потім і бійки. Пам’ятаю, перший раз я прокинулася від жахливого маминого крику: батько бив її. Я кинулась між них, але скільки там тієї моєї сили було. Батько перший раз в злості грубо відштовхнув мене. Плакала мама, мама, котру я так любила. Серце моє розривалося, я сходила криком, але батько, здається, нічого не чув, нічого не бачив.

Казали про Якилину, що вона вміла чарувати. Не так вона, як її сестра. Я схильна була в те повірити, бо з батьком і справді щось коїлося. Правда, Якилина була молодша від моєї мами. Але ще зовсім недавно батько сміявся над її нечупарністю. Казав, що вона нехлюя і що він ні за що не може в неї що-небуть з’їсти. Тепер все те якось забулося. І тато, мій добрий тато, міг кинути маму на ліжко і методично бити її, бити, бити. Я кричала, але він не чув мого крику, я шарпала його, але що то було для нього. Довкола нашої хати були садки та городи. Найближча сусідка — Якилина. Куди я, сліпа, могла бігти за допомогою? Так виходило, що бійка починалася тоді, коли нікого, крім мене, в хаті не було. Всі ж завжди десь у роботі, або в хлопців чи дівчат. А я в хаті. От і діставалося мені найбільше.

Одного разу взимку я, доведена до відчаю, кинулася босоніж до

сіней і стала відчиняти сінешні двері. Вони були зачинені на дві застібки. Нижню я могла відчинити, хоч вона зачинялася дуже тісно, а от верхню… Я до неї не діставала. Тоді я, як кішка чіпляючись за двері, пальцями стала на нижню застібку, і вже майже відчинила. Та батько почув: очевидно, двері сильно талапнули. Він швиргонув мене у хату і — знову за своє. Як я все це пережила — не знаю. Очевидно, я мала зрушену нервову систему. Я була хвора. Коли вони починали сваритися, мене била лихоманка. Колись я до молитви додавала слова:

„Дай, Боже, щоб мій тато додому повернувся”. А тепер добавляла:

„Дай, Боже, щоб тато з мамою сьогодні не сварилися”. Але Бог чомусь не зважав на мої молитви, і сварилися вони майже щодня. Дуже страшно. Я і зараз не терплю ніяких сварок. Для мене це жахливо. Я згідна терпіти будь-які матеріальні нестатки, але тільки не сварки. Коли я дізналася про зраду свого першого чоловіка, то відразу ж подумала про розлучення, бо не могла уявити собі, щоб мої діти пережили щось подібне. Порятунок був, коли до нас приходив хтось чужий, а ще краще, коли залишався ночувати. Я тоді була щаслива.

А коли я лишалася з батьками, то не замовкала й на хвилину: мені здавалося, що їх якось можна „заговорити”. Але майже завжди вони звертали на свою тему. Я благала маму, щоб вона батькові нічого не говорила: хай робить, що хоче. Але мама була у відчаї. Вона чекала його з війни, вона гляділа шестеро дітей, гнулася від непосильної праці. Моя мама була проста сільська жінка. Що вона могла? Ну, побила Якилині вікна, батько повставляв. Набила якось її — батько так побив, що відлежала. Мої брати якось перейняли Якилину біля криниці і добряче побили її. Батько ніби нічого. Видно, боявся відверто покарати хлопців. Але за першу ж провину так набив, що вони зрозуміли, за що

їх бито.

Кому розкажеш, якому журналісту, що тут і почалася моя „поетична творчість”. Я почала про батька з Якилиною складати вірші. Власне, то були не вірші, а пісні, тільки співалися вони на мелодії вже відомих пісень: весільних, великодніх — мені було однаково. Я їх, звичайно, не пам’ятаю, лише можу сказати, що в них були всі лайливі слова, які вживаються на селі в таких випадках. Я не соромилась демонструвати свої „шедеври” перед усіма, хто хотів їх слухати (перші публічні виступи): під церквою, перед сусідами, в кого-небуть дома. Дійшло щось і до батька. Він якось посадив мене на коліна і сказав:

— Чого це ти про мене всякі вірші складаєш?

— А що, там щось неправда? То робіть так, щоб не складала. Нічого він не сказав, і не бив мене. Він ніколи мене не бив. А слава про мої поетичні здібності пішла по селу. Отодіто прийшла до мене тітка Наталка і попросила:

— Танько, я чула, що ти вірші складаєш. Склади мені вівата… Я тільки кусочок знаю:

Стоїть липка над водою, Липко ж: моя, липко, Усі мужі йдуть додому, А мого не видко.

— А ти вже далі склади, — попросила вона.

А треба вам знати, що тоді у нас на весіллях ще так не пили як зараз — всі разом. А чарка йшла по колу або кілька чарок пускали одночасно. І вже кожному гостеві до чарки співали вівата. Це була не обов’язково весела пісня. Були й сумні, особливо коли співали сироті або вдові. То часом і до сліз пройме, як-от:

 

Ой червоне пиво, Де його дівати? Чи його випити, Чи порозливати?

Як порозливаю, Та й не позбираю. Така молоденька, Вже й батьків не маю.

 

Піду я на цвинтар, Стану я на гробі:

Мамо ж мої мамо, Візьміть мене д собі!

Або ще:

 

Ой сама я сама, Як билина в полі:

Ніхто не порадить Мене молодої.

Ніхто не порадить • Сама собі раджу:

Білу постіль стелю • Сама спати ляжу.

 

Постілька біленька, А нічка темненька, Не дивуйте люди, Я ще молоденька.

Люди в селі добре знали, що кому співати. Я таки склала вівата тітці Наталці. Я його не пам’ятаю, але розказували, що коли його співали, то всі плакали. Це і був, вважаю, мій перший справжній поетичний твір.

Я вже писала, що мій брат Грища був розумний і здібний хлопець. От він якось мені сказав:

— А ти попробуй просто написати вірша. Не про батька з Якилиною, а про що-небудь інше. Ну, наприклад про кицьку…

Я собі не улявляла, як можна писати просто так. А що можна написати про кицьку? Я не могла. Мені потрібен був конкретний сюжет, або щоб мене щось схвилювало. Але потім вийшло. Я таки написала щось про кицьку, а потім про весну. Гриша записав. Потім, пам’ятаю, написала щось про дівчину і кохання, але Гриша забракував: сказав, що цей вірш дуже вже подібний до народної пісні.

Але в цій співпраці були свої незручності: те, що Гриша не завжди міг відразу записати, а потім я могла забути. Так що не клеїлось у мене з віршами.