Земний поклін небаченим стежкам
Образ сліпого кобзаря, що співає про минуле, став символом української культури. Та важко уявити собі образ сліпої жінки з кобзою в руках. Навіть слова такого — „кобзарка” (на зразок „знахарка”, „лікарка”, „казкарка”, „друкарка”) — українська мова не знає. А все ж таки в Україні є чимало талановитих сліпих жінок, які прекрасно грають, співають, думу думають і навіть вірші складають. Одною з них є 58-річна львів’янка Тетяна Іллівна Фролова (дівоче прізвище Кноль), уродженка с. Білозірка на Тернопільщині, авторка трьох поетичних збірок. „ Стежка від воріт” є “її деб’ютом у прозі.
Це — перша частина трилогії „Поклонюся землі”. Забігаючи вперед скажемо, що у другій частині — „Під каштанами” (вже готовій до друку) — вона опише навчання у львівській середній школі-інтернаті для сліпих, у третій — „ В широкий світ ” — вечірнє навчання у Львівському університеті, заміжнє життя, виховання трьох синів та понад тридцятирічний трудовий стаж.
Отже невеличка книжечка Тетяни Фролової це — спогади простої української жінки, яка не воювала на фронтах ні в партизанських загонах, не страждала в концентраційних таборах, не нагороджена званням „Героя праці” ні титулом „Мати-героїня”. А все ж таки ціле її життя — героїчний подвиг.
Своєрідність й оригінальність її спогадів полягає в тому, що сліпа авторка пише про близьких їй людей, — маму, тата, сестер, братів , — яких ніколи не бачила. Пише про ніколи не бачену хату, в якій пройшло її дитинство, про стежки від воріт, на яких ніколи не спочинув її зір, про чудову подільську природу, якою її очі ніколи не милувалися… Прислівник „ніколи” тут не зовсім точний. Тетянка втратила зір на другому році життя, отже перший рік немовля нормально бачило. Психологи кажуть, що дитина найінтенсивніше сприймає своє оточення у перший рік життя. Мабуть тому у сліпої Тетяни таке напрочуд яскраве бачення навколишнього світу. Все те, що зрячі спостерігають зором, вона сприймає іншими органами — слухом, нюхом, смаком, дотиком. Цими органами вона „бачить” не лише форму та зміст речей, але і їх колір. Та ще Бог обдарував її прекрасним
голосом та багатогранними душевними почуттями, які яскраво проявилися не лише у її віршах, але й у її спогадах.
„Стежка від воріт” — глибока сонда у психологію сліпої дитини, яка довго не усвідомлювала собі свою недугу, а усвідомивши її, вирішила стати рівною зі зрячими. І їй це силою волі і неймовірною витривалістю, вдавалося.
Засвоївши шрифт Брайля, вона відкрила перед собою новий світ — світ друкованого слова. Пальцями вона прочитала основні твори української і світової літератури, які неймовірно збагатили її душевний обрій. Опанувавши теорію літератури (вже будучи студенткою університету), вона почала сама віршувати. Її юні вірші похвалили такі поети-шістдесятники, як Микола Вінграновський, Дмитро Пав-личко, Роман Іваничук та Іван Драч. Один з віршів Тетяни „Життя” навіть у пресі появився.
Перед нею відкривалася кар’єра оригінальної поетеси. Та її життєва стежка пішла іншим напрямом. Закохавшись у такого ж сліпого юнака — росіянина Фелікса Фролова, вона, проти волі його батьків, вийшла заміж. Життя в новій родині, де її не любили, було для неї пеклом. Допомога чоловікові у підвищенні його кваліфікації, виховання синів та побутові негаразди поставили хрест над її літературними амбіціями.
І сімейне життя Тетяни з Феліксом не склалося так, як хотілося. Після десятьох років співжиття вони розвелися, на другий день після
того, як чоловік захистив кандидатську дисертацію. Він одружився з молодшою, а вона з малими дітьми переселилася з його батьківської хати на іншу квартиру. Лише Бог знає, яка то мука сліпій призвичаюватися до нових умов. Та Тетяна з честю переборола і цю пробу долі.
Ставши „матір’ю-одиночкою”, вона й надалі щодня ходила на роботу в школу для сліпих, а весь позаробочий час присвячувала вихованню синів. Синів, яких ніколи не бачила, „бо тьма в очах”. А їх треба було годувати, одягати, спроваджувати в дитячий садок, в школу. І на все вона була сама, не маючи майже ні від кого допомоги. Колишній чоловік про дітей не дбав, навіть аліментів не платив. А вона його не судила. Гордість не дозволяла. Помер він у Києві від чорнобильської радіації, після четвертого одруження.
Зі справжньою материнською любов’ю вона стежила за успіхами й невдачами дітей. На щастя, сини виявились в неї добрими. Леонід допомагав Геннадію, Геннадій — Олександру і всі троє — матері. Правда, час від часу і ремінь вступав удію
Аякже. „Я була татом і мамою в одній особі” — ніби виправдовуючись, пояснює вона. Так плили дні за днями, роки за роками. Старший син став пілотом-вертольотчиком, середній — торговим
агентом. Обидва поженилися, завели власні сім’ї та вилетіли з матусиного гнізда у широкий світ. В хаті залишилася одна Тетяна з наймолодшим сином Сашком, її любимчиком.
Правда, вона ніколи не замикалася в сімейному колі. Весь час працювала вчителькою, писала (і досі пише) статті в газету для інвалідів „Повір у себе”, 33 роки співала в ансамблі сліпих „Струмочок”, ходила на концерти, в туристичні походи, побувала на морі.
Звільнившись від сімейних турбот і маючи більше вільного часу, Тетяна повернулася до любові своєї молодості — поезії. Кілька її віршів редакторка Юлія Бірюкова у 1995 році передала по Львівському радіо. І сталося чудо, яке лише в казках трапляється. Вірші Тетяни почув сліпий бандурист Лайош Молнар, угорець із закарпатської Берегівщини. Вони його буквально заворожили. Посередництвом радіо він зв’язався з поетесою, кілька її віршів поклав на музику та залучив до свого репертуару Будучи вдівцем, Лайош восени того ж 1995 року одружився ‘з Тетяною.
Поселившись на її квартирі, він віднайшов її давно забуті зошити з
віршами, писаними крапками. Дав їх переписати на машинці і, здобувши від спонсорів невеличкі кошти, заніс до друку. Отак у 1996 році появилася перша збірка Тетяни Фролової „Виклик долі”,. На жаль, з боку офіційної критики України поетичний дебют —
збірка Т. Фролової — залишився майже непоміченим. Невтомний Лайош роздобув кошти для видання другої збірки своєї дружини — „Повінь” (Львів, 1997), яка містить 63 вірші та дитячу п’єсу „ Ой, хто, хто
Миколая любить”.
Між часом мені пощастило особисто познайомитися з цією незвичайною парою зрілих молодожонів, закоханих у поезію та музику. Вони майже щотижня влаштовували концерти у школах, на заводах, підприємствах, в будинках культури, старечих домах і скрізь знаходили вдячних слухачів. Разом видали навіть аудіокасету „Аеліта”з піснями Лайоша і супровідними віршами Тані. Побував я на їх скромній квартирі та переконався, що краса і поезія у них пульсує не лише в книжках та на сцені, але й у сімейному середовищі. Пані Тетяна виявилась
чудовою розповідачкою. Вже під час першої зустрічі з нею у 1997 році я заохочував її покласти свої спогади на папір.
В часі свого кількатижневого перебування у Львові восени 1998 року я зустрічався з пані Тетяною кілька разів і мав змогу ближче вникнути у спосіб її літературної творчості, який суттєво відрізняється від способу творчості зрячих письменників.
Пише вона азбукою Брайля вручну, бо машинка для неї — недоступна розкіш. Написане багато разів перечитує (кінчиками пальців), виправляє, потім диктує друкарці, яка у свою чергу перечитує їй написане. Знов виправляє, поповнює, поки не доб’ється остаточної редакції. Нікому іншому вона вже не дозволяє редагувати свої твори, хіба що чоловікові Лайошові, який є для неї найбільшим авторитетом.
Все це коштує великих зусиль та немалих грошей, бо друкарці треба готівкою платити не лише за кожну годину, проведену в її хаті (2 гривні), але ще й за транспорт. І все це з мізерної, до того ще й нерегулярної платні (Тетяна й досі працює учителькою в заочній школі для сліпих та слабозорих) і невеличкої інвалідної пенсії (70 гривень у місяць). Нестача коштів сповільнює її працю. Якби не наполегливість і винахідливість чоловіка Лайоша, вона навряд чи дала б собі раду. А в запасі у неї є вже дитячі оповідання, казки і нові вірші.
Рукопис третьої поетичної збірки Тетяни Фролової під назвою „Солоспів”, „самвидавець” Лайош Молнар прислав мені для внутрішньої рецензії у Пряшів. Мовляв, з позитивним відгуком закордонного
критика легше буде роздобути кошти для видання книжки. Я не міг не похвалити її новий твір, бо це був і справді несподіваний вибух нетрафаретної громадської та інтимної лірики — саме тих ділянок, яких так бракує сучасній українській літературі. І Тані, і Лайошу моя рецензія сподобалась і вони залучили її як післямову до „Солоспіву”.
Час від часу вони телефоном повідомляли мене про хід видання книжки, головним чином, про те, скільки грошей ще потрібно роздобути, аби видати її. З кожним дзвінком сума зменшувалася і наприкінці грудня м. р. шикарна книжечка в кольоровій обкладинці побачила світ.
Третя збірка — більша від двох попердніх. На 120 сторінках вона містить 87 поезій, створених в останньому періоді. Отже всі вони є сучасними віршами — поетичним відгуком авторки на злободенні громадські події. Це — думки і переживання людини, якій не байдужа доля України.
Три поетичні збірки Т. Фролової — це неабиякий вклад в сучасну
українську літературу. Причепливий критик знайде в них ряд недоліків: там рима заскрипить, там кількість складів у вірші не та, там з ритмікою щось не в порядку… Та її вірші писані не для вишуканої критики, а для масового читача. Вони прості-простесенькі, зрозумілі кожному і саме ця простота найбільше приголомшує читача. Не позбавлені вони глибокої філософської думки, та ангажованого українського кольориту. В тому відношенні вони перегукуються з віршами великого Тараса Шевченка та поезією сліпих кобзарів. Тетяна ніби взяла кобзу з їх рук і заграла на ній по-новому, по-сучасному. Титул кобзарка
(кобзариха) належить їй і як дружині професіонального кобзаря.
Наприкінці лютого ц. р. мені з дружиною Магдою довелось побувати на презентації її „Солоспіву” у львівському Палаці куьтури ім. Хоткевича. Раніше я бував на багатьох презентаціях, однак такої спонтанної реакції публіки на презентовану книжку я ще не зазнав. Вірші із нової книжки пальцями читала та дзвінким голосом співала сама авторка. На бандурі супроводжував її чоловік Лайош. З великою майстерністю її твори виконували професіональні артисти Григорій (модератор концерту) та Ірина Шумейки, Наталія Лісова, Романна Панчак, кума Оля Буренко та навіть п’ятирічна внучка її подруги Діана Соківка. Співав їх 15-членний ансамбль сліпих жінок „Струмочок”.
Після концерту відбувся традиційний фуршет, в якому брали участь її” сини, внуки, колишні учні, редактори її книжок, численні друзі та всі члени „Струмочка”. Промови. Тости. Гратуляції. Побажання. І пісні, пісні, пісні… Щаслива поетеса, яка має таку групу щирих шанувальників, хоч більша половина з них — незрячі.
Із Львова я повертався з рукописом першої частини її споминів — „ Стежка від воріт”, — який без найменших редакторських поправок даю на суд читачам. Лише назви розділів долучені мною. Це — щира сповідь людини, адресована сучасникам і майбутнім поколінням. Місцями її розповідь аж занадто жорстока, бо жорстоким було її життя. Та вона щира, правдива і напрочуд людяна. Ця людяність випромінює з кожного її слова.
Я переконаний, що ці спогади Тетяни Фролової знайдуть вдячних читачів не лише в Україні, але скрізь де живуть українці.
Тож вирушім у далеку й цікаву подорож стежкою від воріт білозірської хатини Тетяни Фролової.
Пряшів. 2 липня 1999р.
Микола Мушинка
доктор філологічних наук іноземний член НАН України
Кланяюся тобі, моя земле, що народила ти дідів-прадідів моїх,
батьків моїх, що виколисала на своїх пахучих вітрах мене грішну.
Кланяюся і Вам, любі мої односельці, що не міняєте її на чужі ласі цяцьки. Кланяюся світлій пам’яті батьків моїх, що навчили мене цінувати шматок заробленого хліба, що навчили мене жити чесно і просто.