Розділ 17Хліб від зайця та два весілля

 

Ще йшли жнива. Все начебто так, як повинно бути. Робота, метушня. Вранці до сходу сонця їхали в поле. Брали з собою так звану баньку з водою, що затикалася затичкою з яблука. Поверталися пізно, потомлені, і привозили мені з поля кусочок сухого хліба.

— Від зайця, — казали мені.

Але тепер я вже знала, що це ні від якого зайця: просто хліб, котрий не доїли в полі. А коли була мала, то вірила, що й справді той хліб від

зайця.

— А як ви його в зайця взяли? — допитувалась я, коли ще вірила в

ту казку.

— А так. Дивимось — заєць біжить, хліб несе. Ми його зловили та

й хліб відібрали. Обуренню моєму не було меж:

— Ну, і для чого ви забрали в зайця хліб? А що коли він більше не

має і тепер буде голодний?

 

Я ледве не плакала. Тоді для мене придумали іншу казку.

— Йдемо, а назустріч заєць біжить і хліб несе: „Візьміть, — каже заєць, — для вашої Таньки”.

— І звідки він про мене знає. — дивувалася я. А ще мене дивувало, чому у зайця завжди хліб такий черствий. І знову жаль мені було того бідного зайця.

Та тепер я вже була велика, щоб вірити в подібні оповідки, і тільки сміялася, коли йшлося про хліб від зайця.

Та тепер нам всім не до сміху було. Ніна завагітніла і батько вигнав її з дому. Я до ладу нічого не знала, але Ніну мені було дуже жаль, бо я її любила. Мені, звичайно, ніхто нічого не розповідав, але я чула те, що розповідалося іншим. Ніна жила то в одної товаришки, то в іншої. Перед кимось казала, що втопиться, бо їй нема куди подітися. Мама тихенько плакала, я також.

Одного разу в неділю, коли в полудневу спеку батьки позасинали, прийшла Ніна, я кинулася до неї, а вона затулила мені рота рукою.

— Тихо! Не кажи, що я була!

Відрізала собі хліба, взяла дещо із своїх речей — та й пішла. Я плакала. Я нічого не розуміла. Чому Ніні не можна бути дома? Що вона такого зробила? Мені ніхто нічого не хотів пояснити. А потім Ніна прийшла ще раз. Була неділя. Тато з мамою поїхали на базар. Маруся палила в плиті. Я ще лежала. Ніна згребла мене на оберемок, і стала носити по хаті.

— Не носи її, — сказала Маруся, — тобі ж не можна! А потім вони собі про щось тихо говорили. Ніна знову пішла . А через деякий час, Нінин хлопець передав, що буде її сватати. Ніна повернулася додому.

Готували два весілля. Сянько посватав Марусю. І вона погодилася вийти за нього. Напевно, на зло кучерявому Петрові, котрого вона, здається мені, таки любила. Петра в цей час вже в селі не було. Я не знаю, що там між ними сталося, але знаю, що вони посварилися і Маруся написала йому в листі: „Не тільки світа, що у вікні, — за вікном більше”. А тепер готували два весілля. Маруся виходить за Санька, а Степан посватав Ніну То були не жарти: два весілля до тижня. Перед весіллям Ніна відкликала якось мене і сказала:

— Танюсю, я тебе щось попрошу. В мене на весіллі заспіваєш мені вівата.

А якого?— запитала я.

— А я тебе навчу. Слухай. І заспівала. Голос був чистий і високий. Але зараз в ньому бриніли сльози.

 

Ой з-за хати чорна хмара, З-за хати, з-за хати. Перестаньте, воріженьки, На мене брехати.

Ой, брехали воріженьки, Говорили люди, Що на моїй головоньці Віночка не буде.

 

 

А прийшла та неділенька, Я віночок ношу Та ще й своїх воріженьків На весілля прошу.

Прийдіть, прийдіть, воріженьки, На моє весілля, Бо вже в мене на головці Розмаїте зілля.

 

Я так і не знаю, чи співався цей віват в народі, чи сама Ніна для себе його придумала..

— А коли співати? — спитала я.

— Я тобі шепну, — сказала Ніна.

Вчити мене довго не треба було. Я пісні запам’ятовувала відразу. І таки заспівала в Ніни на весіллі. Пам’ятаю, коли я співала, то було так тихо, ніби в хаті нікого й не було. А потім Ніна поцілувала мене, і її сльоза капнула мені на щоку. А коли з молодої знімали вельон і вдягали дівчатам, щоб вони також заміж повиходили, то Ніна і мені одягнула, щоб і я…