Розділ 14Їсти хочеться

Був голодний рік. Переднівок був кожного року, коли хліб старий вже закінчився, а нового ще не було. Але цей рік був дуже тяжкий. Пам’ятаю, як хотіла їсти. Ні, це не було страхіття тридцять третього року. Але в селі було голодно. Їли лободу. Мама варила борщ з зеленої бурякової гички. Може б воно і нічого, але ж він пісний і навіть без картоплі. Залишають мене вдома з тим борщем, а самі — в поле. Я сьорбну його з нехотя та й поставлю. Але ж їсти хочеться: отож знову до борщу… Рятувалися молоком. А потім тітка із Збаража (батькова рідна сестра) пшеницю передала. Хоч як хотілося змолоти та галушок яких замісити — не змололи, бо так би ми скоренько все б і з’їли. Здерли круп. То вже можна було і кашу, і крупник (по-теперішньому суп)варити.

Але нарешті дочекались таки хліба. Боже, який же він смачний, коли його довго не їсти. Мама застерігала:

— Не їжте, діти, свіжого, щоб не зашкодив… А в самої сльози…

Пам’ятаю, якось мене розбудили пізнім вечором, можна б сказати, вночі:

— Вставай, галушки петльовані їсти!

Виявляється, батько завіз до питлю пшениці. Питель — це коли мука біла, а не така, як на хліб. А я не пам’ятала, щоб у нас дома була петльована мука. Очевидно, то було ще десь до війни. Ах, які ж то смачні були галушки! Я з’їла аж дві мищинки. А вранці не знала, чи це було, чи мені приснилося.

Очевидно, я не доїдала. Пам’ятаю, як мені малій мама клала на ніч за подушку скибку хліба, або кусок паляниці. Я вночі прокидалася і все гарненько з’їдала. Тому, очевидно, для мене і зараз нічого дивного в тому нема, коли я, засидівшись допізна, йду на кухню, щоб щось перекусити. Чоловік дивується:

— Ну, як ти можеш вночі їсти?

А для мене нічого дивного в тому нема. Хіба що схуднути трохи треба. Але я якось тим не клопочуся.