Розділ 11Сестра Надя

Свою старшу сестру Надю я любила якось особливо. Вона була найстарша, найпрацьовитіша, найсуворіша. Коли батька не було, на ній лежала більша частина чоловічої роботи. А ще Надя гарно співала. Вже зараз, коли пишу ці рядки, їй минуло 77, а голос у неї ще й досі гарний. І слова пісень пам’ятає, тільки скаржиться, що дихання бракує. А тоді, молодою, гарно співала, ще й мене малу вчила. Але Надя могла і набити, якщо було за що. Мене вона не била, а от братові Степану діставалося. Вчився він погано, бешкетував, школу міг собі прогуляти. Чи не кожен день на нього хтось скаржився.

Якось вчителька не пустила дітей після школи додому: в піонери мали записувати. Так, так, саме записувати. Як Степан умудрився втекти — того ніхто не знав: втік та й годі. Питаємо:

— Як це тобі вдалося?

Не розказує, лише сміється. Щоб йому коли-небуть хоч одну прививку зробили — та ні за що в світі: втече.

Вже коли став старший, знову після школи вчителька не пустила їх додому: навантажили машину і повезли в Ланівці — в комсомол записувати. Втік з машини! Що допросилася мама:

— Степане, біда може бути. Записався б ти в той комсомол. Кажуть, то нічого страшного. Це вже коли третій раз будуть записувати, — тоді, кажуть, страшно, бо то на все життя.

Та де там і говорити шкода. А що вже до чужих садків майстер був, то і не знайти такого. І чому так кортить чужими яблуками чи грушками поласувати. Свої ж є. Ні, не те. Треба чужих, бо смачніші. Це і крадіжкою не вважалося, але, звісно, господарі садків не були від того щасливі. Отому-то Степану перепадало на горіхи від Наді.

Всі розуміли, що із заміжжям Наді буде важко. І гарна, і роботяща, але хлопці — її ровесники — одні на фронті загинули, другі в бандерівці пішли, то там їх теж не помилували. Треба було щось думати. А що тут придумаєш? Вже й батько повернувся. Можна б і весілля. А воно забарилося. Хотів було з Михнівки хлопець посватати, та вона як побачила його п’яним, та й затялася: ні та й все.

Аж тут посватався Павло — бездітний вдівець. Господар, столярує, з лози всякі речі виплітає, не п’яниця, має хату, пасіку.

Не знаю вже, чи любила вона Павла, але заміж за нього пішла. Хоч знаю, що поплакала чималенько. Але я ще була дуже мала, щоб сестри мені свої секрети довіряли. Я також плакала: то були мої перші сльози потай, наодинці. Сіла собі за хатою та й плачу. Уявила собі, що Надя від нас піде до чужої хати — такий жаль взяв. Пригадала, як вона мені платтячко комбіноване пошила, як мені солодкі пряники приносила, коли в кооперації працювала, — та й ну ще дужче плакати. Прийшла до хати, заплакана, брудними руками сльози з лиця витираючи.

Відгуляли весілля. Було дуже цікаво. Грала гармошка. Всього понапікали. Звісно, не таких пундиків як зараз вигадують, але все-таки для голодної дітвори і сухарики з просяної муки були неабищо. Мама мусила їх ховати, а то гостям нічого було б робити.

Надя пішла до чоловіка. Ми іноді приходили в гості, і нас пригощали медом. А надто коли вареники з вишнями в мед вмочити… Життя текло собі своїм руслом.