Розділ 10Повернення батька

 

Відколи на селах настали колгоспи, на подвір’ях перестало пахнути жнивами. Цей запах, певно, відчувають люди, що працюють біля зерна. А може й ні… Комбайни, машини, запах бензину, солярки, кіптяви… Ні, я не консервативна, я не проти технічного прогресу, просто… Просто я ще пам’ятаю, коли нагриті сонцем снопи, привозили з поля. Тік, тобто площу подвір’я, простругували, замітали, і розстеляли снопи, щоб молотити. Чоловічої сили у нас не було. Брати були ще малі, батько ще не повернувся з війни, хоч війна вже давно закінчилася. Йшов 1947 рік. Ми не знали, чи батько живий. Ми тоді не знали, що тих, хто потрапив у полон, вижив і повернувся на батьківщину, не милували свої ж визволителі. Ми тоді ще не знали, що батько живий, що він відбуває в Росії якусь, вже не знаю, як сказати, чи покару, чи повинність. Сім’я була велика. Всі хотіли їсти. Треба було робити, а робити було нікому. Молотили дівчата — мої сестри.

Але я ще ні в що не вникала. Мене не обходили ніякі клопоти. Бігала собі боса по теплій землі. Гупали ціпи, шелепотіла солома, і пахло, пахло нагрітим хлібом. Пахло так, що через роки пам’ятаю, і ніякі запахи не затьмарять того теплого млосного паху. Гупали ціпи. Дівчатка мої, сестрички мої, посивіли вже, зістарілись. Та й і я… Чого вже там!.. Найменша ваша онуків у гості чекає. А тоді…

Мама підсіває решетом зерно. Кури спішать поживитися, коли є така нагода. І гупають, гупають ціпи, ніби падають в садку величезні

яблука… Брат викотив велосипед — дитячий трьохколісний. Не знаю вже, як

і від кого він до нас потрапив, але на ньому вже, вочевидь, багато наїжджено кілометрів, жаль, що не було як їх зафіксувати. А тепер оцей старенький велосисипед мав би слугувати мені. Він і слугував. Я їздила довкола хати, подвір’ям, коли на ньому не молотили і не сохло на ряднах зерно. А далі… Далі дорога мені була заказана: я була сліпа. Так оцей-то велосипед викотив мій старший брат Гриша.

— Хочеш покататися?

Це до мене. Він ще й питає! Ну, звичайно ж хочу!

— А далеко?

— У місто. Їду за книжками до Касіяна.

А треба вам знати, що містом називали у нас центральну частину села. Наше село було велике. Колись то був чималий торговий центр. Там було скількись-то жидів, що тримали свої лавки, тобто крамнички. Село містом так і не стало, але назва „збереглася”.

— „Куди пішов?” — „У місто”.

Це було досить далеко від нас. Я була щаслива. Сіла на велосипед. Педалями не крутила — ноги на рамі. Брат мене повезе так. Прив’яже

цепку до керівниці і так везтиме — дорога рівна. А мені що! Мені аби їхати!

Гришку я любила. Він мені придумував всілякі іграшки. Якось змайстрував навіть справжнього воза (маленького звісно), з усіма деталями, тепер би сказали „модельку”. Це було диво: і дишель, і орчик, і колеса, — все вистругане з дерева, все, як справжнє. Потім ще робив всякі іграшки, такі самісінькі, як продавалися в магазині — вже не знаю в кого він їх бачив: півники, що клювали зерно, хлопчика, пташку. Тоді це було звичайним: вирізав — то й вирізав. А тепер я розумію, що брат був справжнім феноменом. Коли він трошки підріс, то навчився, вже й не знаю від кого, робити із старовинних монет хрестики, кульчики, обручки. Робив просто так: хто попросить, принесе, з чого

робити, — то й зробить. Яка там платня! Часом хтось приносив меду або кусочок сала.

Того дня була у нас велика радість: від батька прийшов нарешті лист. Живий! Але я ніяк не розуміла, чого треба плакати. Я знала, що

плачуть з горя або коли щось болить. Але щоб з радості плакати — того я не розуміла.

Мене помили, причесали, пов’язали бинду (тобто стрічку) — чекали фотографа. То був наш — такий сільський спеціаліст, якого чомусь звали Льодік. Чи то ім’я таке у нього було, чи так просто, але був то Льодік. Вся наша родина зібралася в садку. Всі були поважні й урочисті. Фотокарточку мали послати татові.

А зовсім незадовго, коли на тоці гупали ціпи, а мама підсівала жито,

всі побачили, що до нас хтось їде возом. Мама довго вдивлялася, а потім гукнула:

— Дівчата, дядько Гриць їде!

Дядько Гриць був галичанин, з-за Збруча з села Токи. Я не знаю, як вони зазнайомилися з моїми батьками. Але ми їхню родину любили. І

вони нас, очевидно також. Бо, коли вже приїжджали, то нам діставалося чимало гостинців і ласощів. Отож всі зраділи, що їде дядько Гриць, і загаласували. Тут батько, що досі лежав на возі, заховавшись за спину дядька Гриця не витримав і підняв голову. Що тут було! Плакали всі. Плакав і батько. Взяв мене на руки і плакав. Ми не бачили його років чотири чи п’ять, бо не знаю до ладу, коли його було забрано на фронт. Він був 1899 року народження. Його пустили на короткий час. Лише в грудні 1947 року він прийшов назовсім. Але зараз ми були раді бачити його, знати, що він живий.

Я була народжена в 1941 році. Коли батько пішов на фронт я була маленька і майже не пам’ятала його, хоч вранці і ввечері, повторюючи за мамою молитви, під кінець просила: „Дай Боже, щоб мій тато вернувся додому!”. Молитов я не розуміла до ладу, бо вони промовлялися церковнослов’янською мовою. Та й мама, мабуть не все з них розуміла, але передавала те чому її було навчено. Лише потім, коли я почала доходити до розуму, то стала задумуватись, як ті молитви мали б звучати насправді. Але Бог, напевно, прийняв ту дитячу молитву, бо вона була щира, — і мій тато повернувся.

Увечері посходилися сусіди. У першу чергу — сльози, а далі розпити. Плакали жінки, чоловіки котрих не повернулися, плакали ті, в кого повернулись покаліченими: без руки чи без ноги. А батько — ось він, здоровісенький. Він впевнений, що йому святий Ілля допоміг. Не знаю, може й так.

Я вже починала сердитися на сусідок: ну чого вони все плачуть та й плачуть, ніби не раді, що мій батько повернувся.

А він все розповідав, розповідав… Як був у німецькому полоні, як пощастило йому: потрапив до „бауера”, тобто до господаря. Працював, але не голодував. А потім вперше почув поміж німців слова: „Гітлер капут”, а вранці пройшли колони американських мотоциклістів. Перемога. Визволення. Дехто залишався тут, не хотів повертатися додому. Батькові теж пропонували залишитися але… і він розповідав

далі:

— Німченята ходять довкола мене, заглядають, а я думаю: „Десь там мої діти”. І все пісня пригадувалася:

Сидить ворог в твоїй хаті, Він сміється з тебе…

 

Я і зараз не знаю тієї пісні — ніде не знайшла. І де тільки батько її чув?.. Як жаль, що я тоді ще була така мала і нерозумна, що не запам’ятала батькових розповідей. Пам’ятаю лише як розповідав, що йшли вони пішки з Німеччини аж під Москву. Бачив розбиту Варшаву, бачив зруйновані міста і села. Колона звільнених розтягнулася на кілька кілометрів. Спершу люди везли на дитячих візочках всякі пожитки, все, що могло б знадобитися дома. Потім, звичайно, все це довелося покинути: не до того було. Батько вже добре знав, що таке голод, а тому взяв лише харчів. Проходили за день по сорок кілометрів. Хто був вже вкрай втомлений, того підбирала машина, і везла у голову колони, там вивантажувала. І людина могла відпочити, поки порівняються ті, з ким ти йшов. Повірите чи ні, а так вони пройшли 1600 кілометрів. Іноді батько замовкав, певно згадував тих, хто не дійшов. Розповідав, що працювали на полі, на відбудові. А домашнім розповідав, що ночували в казармах, на нарах. Всі сідали рядами, а по команді „ложись” лягали впритул. Якщо хтось вийшов по потребі, то

вже місця лягти йому не було.

Заїдали клопи. Був голод. Жінки збирали перемерзлу і перегнилу картоплю, що подекуди виорював плуг, сушили її, товкли, перетворюючи у своєрідну муку, і варили похльобку або пекли „лепешки”.

Батько не знав, чому їх там тримали, не знав, чому не можна було написати додому, що він живий. Аж нарешті пустили „у відпустку”.

В грудні — вже назовсім. Тату, тату! Як жаль, що мало я з тих розповідей запам’ятала, та й не розпитувала дуже. Мені тоді здавалося, що батько буде вічно, а воно не так…

Дома нарешті був господар. Вранці щось майстрував біля хати, наспівуючи. Часом спів перемежовувався насвистуванням. Я ніколи вже потім не чула, щоб хто-небуть так гарно з переливом насвистував мелодію. Я ще досипляла. Вранішні сни не відпускали від подушки. Заходив батько:

— А чого це вона ще й досі спить?

— Та нехай, — зітхала мати, — що їй робити?

— Як то що робити? А точило хто буде мені крутити? І до мене:

— Танька,вставай!

Мамі ніяк не хотілося, щоб тато будив мене. Але він відчиняв вікно — хату наповняла ранкова росяна прохолода. Надворі стояло літо. Воно кликало. І я, переборовши сон, була рада, що літо кликало і мене. Я йшла до умивальника. Це була батькова гордість. Він причепив його до стовпчика і щоранку наливав холодної криничної води. Я спершу ніяк не могла звикнути, бо вода була дуже холодна, а мама мене таки трохи розніжила. Та батько казав:

— Ух! Яка гостра вода! Це дуже здорово!

Вода була і справді „гостра”, краще не скажеш. Я крутила точильне колесо, під ним було коритце з водою. Нижня частина колеса, обмочувалася у воду, а, оскільки я його крутила, то все воно було мокре. Батько мені пояснював, що так краще гостриться. Гострити завжди було що: ножі, сокири, сапи, свої і сусідські, бо ж чоловіків було мало. Батько нікому не відмовляв. А я крутила точильне колесо і була дуже горда, нібито робила хтозна яку важливу роботу.

Прибудували веранду, щоб взимку холод так до хати не йшов. Це була гарна веранда. Не якась там собі. Стіни з „вальків” викладені, поштукатурена, побілена, з двома вікнами, як кімнатка. Батько гордився,

що таке придумав. Він взагалі вмів якось по особливому милуватися своєю роботою: чи то був ослінчик, чи граблі, чи держално до лопати. Зробить, а потім обдивляється з усіх боків і всім показує. Здається, що річ від того кращою стає.

А чи знаєте ви, як дзвенить коса, коли її клепають перед косовицею? Виклепати косу не всякий може: то треба вміти. Батько вмів. Те вміння, певно, посилювала пісня, без якої він нічого не робив.

— Добридень!

— Доброго здоров’я!

— Я так і казав: то Ілько косу клепає, більше ні в кого коса так не дзвенить.

По дорозі йде дядько, спиняється коло воріт, довго дивиться, як працює батько, а потім йде собі.

— Тату, а як звати нашу річку?— Це вже я. — Чому люди її ніяк не називають?

— А ріки, дитино, як люди. Є такі, що про їхні імена знає світ, а є такі, непоказні. Роблять свою роботу, і ніхто їх не помічає. Але, коли їх не стане, тоді всі раптом помічають, що вони були просто вкрай необхідні. Кажуть, ніби річку нашу звати Самець, і впадає вона у Горинь. Але я напевно не знаю, бо ж неграмотний: всього півзими до школи ходив.

— А чому, тату, лише пів зими?

— Часи такі були. До школи далеко пішки треба було ходити. Тоді ще, ліси кругом великі були. От і треба було через ліс малому йти. А в тому лісі, кажуть, розбійники водилися. От і страшно було. А тут ще чобіт нема. Така то була наука. Та й важко було вчитися. Ми тоді під царем були, то ж і в школах все тільки по-російськи.

І попливла розповідь тиха, як літній вечір. Про колишні часи, про службу у війську, про війну. Я вже мало з того що пам’ятаю, але від тих розповідей віяло затишком, якоюсь гармонією поколінь чи що. Хоча самі вони були невеселі, повні тривоги, йшлося в них часто і про смерть.

Про мого батька можна б написати цілу окрему книжку. Він був майже неграмотний, але мав вроджений розум й інтелект. А ще він добре розумів душу незрячої доньки. Він якось відчув внутрішнім своїм чуттям, що моє сприйняття світу це те, що я відчуваю пальцями, а тому намагався мені все показати на дотик і те, як він зробив граблі,

і чоботи, і ослінчик. Я не знала, для чого це мені. Але сприймала все з цікавістю і, як не дивно, іноді тепер, у своєму дорослому житті, знаходжу практичне застосування всьому тому, що запам’ятала з батьківської роботи. А іноді це просто розширювало мої поняття про оточуючий світ. Пам’ятаю, робив батько щось на даху хати. Вийшла я. Він мені:

— Бери вила — будеш подавати солому! Вийшла мама, жахається:

— Вона не бачить!

— Ну то й що, я ж бачу! А потім до мене:

— Лізь по драбині сюди!

Я вилізла. Він все мені показує, як там і що. Знову виходить мама. Її жаху немає меж. А батько їй:

— Ти нічого не розумієш. Добре тобі, ти все бачиш. А їй же треба все показати, щоб і вона знала.

Коли доспівали вишні, мама рвала мені і приносила до хати. А батько брав драбину, і ми йшли в садок. Він приставляв драбину до дерева — і я сама лізла рвати вишні. Мама жахалася:

— Ще впаде дитина! А батько пояснював:

— Як ти не розумієш: їй же так смачніше. І нехай знає, як воно

росте.

А з мене так і сипались запитання, бо мені хотілося все знати. Декотрі мої товаришки пішли до школи, а мене брала нудьга, ще далека й незрозуміла, але вже відчутна.

В нас кожне поле мало свою назву. Скажімо, питають у хлопця куди гонив пасти. І відповідь могла б бути: на Збруч, Дубина, Березина, — тут все було зрозуміло, а от, приміром Рокитня…

— Тату, а що таке Рокитня?

І батько розповідав стару легенду чи казку.

— Колись давно на світі водилися чорти. Тепер вже нема, а колись,

були…

От жив собі бідний чоловік. Бідність його вже така була, що край. От вирішив він: Як я маю так бідувати, то вже краще до чорта піду. Кажуть, в нього можна і гроші позичити. Нарадили йому, як того чорта знайти. От пішов він у поле, став на дев’яту межу та й кличе:

— Рокитнику, Рокитнику, вийди до мене! От Рокитник і вийшов. А чоловік і просить:

— Позич, мовляв, на якийсь час трохи грошей! Рокитник погодився. А гроші тоді шапками міряли.

— Скільки тобі? – питає Рокитник.

— Та шапку.

От чортисько й пішов за грішми. А дядько хитрий був: викопав яму, а зверху шапку поклав. А шапка та без дна була. Рокитник і насипав грошей повну ямку і ще й повну шапку. Забрав чоловік гроші, вичекав якийсь час. Та й іде. Рокитникові борг віддавати. Прийшов на дев’яту межу, як домовилися та й кличе:

— Рокитнику, Рокитнику вийди до мене: я тобі гроші приніс!

І вперше так покликав, і вдруге, і втретє — нема Рокитника. Чоловік не знає що й думати. Аж чує голос:

Нема Рокитника. Його Ілля своєю стрілою вбив.

Ну, робити нічого. Пішов чоловік додому. Всі гроші йому зосталися. А поле з тих пір Рокитною стали називати.

— А чому Кринички:— підіспіваю я вже з другим питанням. І батько бере мене за руку і веде в поле. Перелазимо через каміння і доходимо до горбка, з-під котрого джерела б’ють. Біля декотрих викопано ямки, так званні кринички, щоб спраглі могли води напитися. Вода чиста-чиста і прохолодна.

— Один багач, — розповідяє батько, — якось розсердився, що люди ходили сюди воду пити, та й засипав усі джерела. Вода під землю пішла, річенька пересохла, а головне — дощі перестали йти. Посуха почалася, голод. Люди плачуть, вимирають. А один старий чоловік і каже:

— Треба кринички почистити, воду з-під землі випустити. От люди зібралися і розчистили всі джерела. Річка ожила, а незабаром і дощ пішов. Так люди розказують, — закінчив батько свою розповідь. І додав:

— Колись мене не буде, а ти будеш згадувати, що ходила зі мною до тих криничок…

— Ну що ви таке говорите!

— Таке життя, дитино. Ти мала, а я старий. Я помру, а ти будеш жити ще довго.

А мені тоді здавалося, що батько і мати будуть вічно. Бо ж не може такого бути, щоб їх не було. Як же ж світ існуватиме без них? Я тільки-но почала своє життя. Воно здавалось мені таким довгим і безхмарним, що я просто не могла уявити собі ні старості, ні смерті. Тим паче, коли йшлося про дорогих мені людей. Давно вже немає ні мого батька, ні моєї матері. Живуть вони лише в моїй пам’яті. А в полі з-під горбка б’ють джерела, живлят нашу маленьку річечку. Кожен може напитися живої і чистої води. І називають люди це поле Кринички. І тут, на цій землі, є сліди мого батька і мої. І нехай їх ніхто не бачить, але вони є, бо є вони і в моїй пам’яті.