Розділ 8Агов! Мамо! Де Ви?

 

Над моєю Білозіркою летять лелеки, над моїм селом шумлять вітри. Над моєю землею пливуть роки… А в моєму селі живуть люди: женяться, народжуються і вмирають. І все це вони сприймають спокійно, бо знають, що так мусить бути, бо так було споконвіку.

А я? Як же я?.. А мене життя вирвало з корінням і закинуло в інший світ…

Сивіють коси… А роки пробігли, пролетіли… І не спинити їх і не наздогнати… Обличчя вкривається зморшками, а душа і серце — шрамами, як стара обвітрена скеля. Кожен шрам — то життєві втрати, удари злої долі. Їх багато.

Але є і здобутки: три сини, внучата, чоловік. Мої поетичні збірки, магнітоальбом „Аеліта”, зустрічі з цікавими людьми, виступи, багато виступів перед школярами, перед дорослими, їх вдячні оплески, часом сльози, добрі слова, потиск рук, — все це мої здобутки, моє життя. А втрати? Втрат мабуть більше. Давно вже нема, моєї мами. Агов! Мамо! Обізвіться до мене з моїх далеких років! Хоч пташиним співом, хоч повівом вітру, хоч шелестом трав.

Нема… Прости мені, Господи! Але навіщо ти так придумав, що людина живе, а потім зникає, як і не було? Кажуть треба залишити слід на землі. Може й так. Але по тих слідах потім ходитимуть інші люди, не згадуючи про тих, хто ходив тут до них. І часто їм зовсім байдуже, хто лишив тут свої сліди. Ми і великих людей згадуємо лише при нагоді. А що вже казати про маленьких?.. Життя, життя, ти незбагненне! А що я можу зробити, щоб жила моя мама? Я розповім про

неї своїм дітям, своїм онукам. Я напишу про неї пісню. І все. І більше я нічого не можу

А вона любила мене. Може навіть більше від інших дітей, бо я була

найменша, була сліпа. Мені більше ніж Ішим дітям, була потрібна її любов.

— Агов! Мамо! Де Ви? Обізвіться до мене з далеких років мого дитинства!

Із пам’яті виходить мама. У волоссі майже немає сивини. Вона намагається випрямитися, але хвороба і робота зігнули її. Вона втомлено сідає обіч мене, і ми довго мовчимо.

— Мамо, — відважуюсь я, — Ви прийшли.

— Ти кликала мене — і я прийшла, — тихо мовила мама.

— Ви, мамо. Вам там добре? Мама скрушно хитає головою.

— За вас молюся, за дітей.

— Чи ж і там… не маєте спочину?

— Я бачу вашу долю, дитино. Прошу Бога, щоб зло відвернув від вас і за добро дякую йому.

— Мамо, а що нас чекає?

— Е-е, дочко, всьому свій час. Все прийде поступово само… Живіть діти! Довго живіть!

І доторкнулася своєю жорстокуватою і разом ніжною рукою до моїх кіс. Рука на диво була тепла, аж гаряча.

— Мамо, Ви живі?

— Так, моя дитино, я жива у пам’яті твоїй.

 

І зникла. А я сиділа, ошелешено гортаючи сторінки пам’яті. Агов! Мамо!

Ціп-ціп-ціп! Кликала мама своїх галасливих вихованців-курчаток. Вони дріботіли, разом з квочкою заходили до сіней. Квочка тривожно їх кликала, вони пищали, аж поки не допалися до їжі. Тепер їх писк перейшов у тихе, мирне щебетання.

Агов! Мамо! Обізвіться до мене з

далеких років мого дитинства!

 

А одне курча залишилося надворі. Воно несамовито пищало і не знало, де йому шукати свою родину. Ціп-ціп -ціп! Іди ж, дурне, вони тут, – кликала мама, але курча не розуміло і продовжувало перелякано пищати, бігаючи по подвір’ї. Тоді мама взяла квочку, що голосно киркала, і ніяк не хотіла йти від своїх дітей. Та мама сказала їй:

— Іди та забери ще й те, що он кричить. Квочка почула писк, покликала, і курча нарешті прийшло до гурту. Всі заспокоїлися.

Такий дрібний, здавалося клопіт, але ж треба коло того всього походити. А ще ж курки, качки, порося, корова, теля, не кажучи вже про нас, дітей.

А ще був кіт. Чорний, розумний. Його мама колись „купила”. Чомусь у нас не водилися коти: вже і приносили нам, і хлопці крали в кого-небуть кошеня (казали, що так приживеться) — нічого не допомагало: понявкає, понявкає кілька днів — та й дохне. Тоді мамі сказали, що треба „купити” кота. Мама пішла до сусідів, у яких були кошенята:

— Я у вас хочу кошеня купити. А ті сміються:

— Таке вигадали! Забирайте хоч усіх!

— Ні, — стояла на своєму мама, — мені так не треба. Я хочу купити. Довго і завзято торгувалися. І мама принесла кошеня. І, уявіть собі, прижилося. І виріс з нього гарний, розумний кіт. Увечері хто-небуть казав:

— Треба кота до комори винести: нехай трохи мишей половить. Тільки так сказали, а кота вже нема. Всі шукають, а його нема — сховався кудись. Ми з котом знали ті схованки: або ж під ліжком у самому куточку, або ж у мене малої на печі.

— Танька, — це вже до мене, – там у тебе нема кота?

— Нема, — відповідаю я, ховаючи кота під рядно. Хіба ж би я виказала свого товариша, що звірився мені?