ЗУПИНІТЬСЯ, ОГЛЯНЬТЕСЬ

Роксолани… Чи Насті… Чи просто Марії

Йдуть стежками у світ, манівцями бредуть…

Кожна мала свої і надії, і мрії,

Кожна йшла у розпусний, безтямний свій путь.

 

Кожна думала: “От зароблю трохи грошей…

Ну, а там… Ну, а там свій у кожної слід…

Перед ними був світ… Непомірно тривожний,

Прагматичний, жорстокий, оманливий світ.

 

Всі вродливі були, бо ж поганих не брали

(Вже не знаю, кому поталанило більш),

Їхню вроду дільці продали за доляри,

За знівечену душу платили лиш гріш.

 

Будуть ночі брудні і натомлені ранки,

І сльоза обпече ваші душі не раз…

Добровільні, одурені скривджені бранки,

Роксолани мої, мені страшно за вас.

 

Зупиніться, огляньтесь, красуні Вкраїни,

Може краще обмежитись хліба шматком,

Ніж потому картати себе до загину,

Свою долю клясти під чужим смітником.

 

Козаки, чи ви є, чи вас більше немає?

Може, виродилась чоловіча в нас стать,

Що не можете ви в потолоченім краї

За своїх Роксолан одностайно всі стать.

 

Я не знаю… Та щось таки треба робити.

Зупинити це лихо. Якось зупинить…

Шанувати їх більше, чи більше любити…

Чи у власнім краю назавжди полонить.

 

 

*   *   *

Дитина народилась на землі, –

Нове життя у безневинній рожі.

Спустився ангел на своїм крилі –

І став біля колиски на сторожі.

 

І ледве чутно мати прорекла

Нове ім’я для доньки чи для сина.

Дитина ще була така мала,

А вже її вітала Україна.

 

І вже для неї квітнули сади,

І била в груди пісня  солов’їна?

І сталось на землі найбільше з див –

На світі народилася людина.

 

Вона оповістила свій прихід

Всепереможним нездоланним криком.

І перед нею був великий світ,

Що не здавався вже таким великим.

 

 

*   *   *

Мати купала дитину –

Плеснула пісню у воду

Донечці любій на вроду

І на добро тобі, сину.

 

Мати купала дитину,

Клала любистку і м’яти:

Мусиш свій дім пам’ятати,

Де б ти не був, любий сину.

 

Мати дитину колише,

Свого синочка чи доню,

І на щасливую долю

Пісню голубливу кличе.

 

 

ПРОРОЦТВО

 

Астролог зорі розгорнув як карти,

Махнув рукою, мов крилом лелека.

Хотіла я сказать йому: “Не варта”,

Та він не чув, бо був уже далеко.

Гортав ледь чутно зоряні сторінки,

Читав тихенько, шурхотіло небо…

Йому хотіла крикнути: “Не треба”,

Але в мені жила цікавість жінки.

Цікаво знати, що мене чекає.

А він – астролог – то й нехай ворожить.

Та чи  ж він зна?.. А може й справді знає?..

Якесь сум’яття. Душу щось тривожить.

А зорі дзвонять і шепочуть нишком

Астрологу незнані таємниці,

А він гортає ту небесну книжку –

І знає навіть те, що нам присниться.

Я вірю і не вірю: може знає.

А може й ні.. Та вже нехай ворожить…

Та щось мене неначе зупиняє:

“Не гоже робиш ти – мовляв – не гоже”.

Не чую я тієї остороги:

Я хочу знати, конче маю знати,

Де можу збити об каміння ноги,

Які дороги краще обминати.

Астролог мовив: “Зорі провіщають:

Тебе покине той, кого ти любиш.

Не піддавайся розпачу, благаю,

Бо тим ти і себе, й його погубиш.

І я лишилась, мов на роздоріжжі,

Сум’яття серце зболене точило.

Зневіра мучить і ножем мов ріже.

І та любов уже мені й не мила.

А любий мій, як голуб, біля мене:

І припада, й стурбовано воркує.

Та я його не бачу і не чую:

Мене гнітить пророцтво незбагненне

Вкінці кінців воно таки збулося:

Мій хлопець не зумів того збагнути,

Що мучило мене. Йому здалося,

Що я байдужа… От, якби вернути

Оті часи розкутої свободи,

Ніколи б я вже більш не ворожила,

Надіялася б лиш на чари вроди

І до знемоги, скільки сил, любила б.