ВЕСНА БЕЗ ТЕБЕ

(З сумних мелодій).

Весна підвісила до місяця колиску

І виколисувала клекіт журавлиний.

А хтось злякався зоряного блиску

І заховавсь у нетрі в самотині.

Дзвонили зорі в місячні літаври –

І линув, линув срібний передзвін.

Вже снились геніям майбутні лаври

Мені ж вбачався у безсонні він…

Стояв він мовчки край мого порога –

І в мене з вій скотилася сльоза.

За ним стелилась місячна дорога,

І він пішов по ній у небеса.

Лежала я заплющуючи очі,

Сповита жахом, як мале дитя.

І я благала небо опівночі,

Щоб ог в ту мить забрав моє життя.

Цвіла весна – Єдина у столітті,

І струмувало від землі тепло.

І духм’яніли, і п’янили квіти.

Була весна. Тебе ж в ній не було…

 

Я не знаю, що буде по тому,

Як я ляжу на вічний покіс,

До якого правічного дому

Грішну б душу мій ангел поніс.

Вибирати я права не маю,

Бог для неї накреслить маршрут.

Білозірко, земний ти мій раю,

Я б навіки лишилася тут.

Так хотіла б зріднитися з кленом,

Соловейком співать під кущем

І пролитись не трави зелені

Золотим благодатним дощем.

І торкнутися спілого жита

Не зворушнимлегким вітерцем…

Так би вічно хотіла б я жити

Й мовчки дякувать Богу за це.

 

З товаришем гіркий полин я вип’ю,

С олодки й мед із ним я розділю.

Шматочок хліба сіллю я посиплю,

Йому віддам останній, без жалю.

Лиш тільки б він з роками не зіржавів.

Лиш тільки б серцем він не зачерствів.

Мені підступно б ногу не підставив.

Безчесний наклеп без страху відвів.

Ділились ми душі таємним скарбом,

Мені свої він мрії викладав,

Та дружня зрада незціленним карбом

Обвила серце, мов міцний удав.

В твою підступність хто б тоді повірив?

У неї й я не вірила колись…

Хто нашу дружбу веснами відміряв

І мріями, що так і не збулись?

Тож вип’єм, друже, полину із медом,

Я заспіваю,що захочеш ти…

Це вирок долі: розлучитись треба,

Щоб у ворожий табір перейти…

ІСТОРіЯ   ОДНОГО   СОБАКИ

Плакав пес на львівському вокзалі,

Скімлив собі тихо, як-от ми…

Мудрі його очі розказали:

Кривда заподіяна людьми.

Хтось то кинув щось перекусити –

Поділився, бач, своїм куском.

А Якийсь панок, з портфелем ситий,

Так, знічев’я, копнув носаком.

Ожива в собачиній уяві

Запнуте завісою вікно

І хазяйка в пишнім пеньюарі

Дивиться по телеку кіно.

У квартирі затишно і тепло.

Ситий песик втомлено приліг.

Лиш парфуми пахнуть так нестерпно,

Ще до них він звикнути не міг.

І Хазяйка пестила рукою,

А рука та в перстнях аж горить.

Забалакав хтось в передпокої –

І собака стрепенувся в мить.

Ліньки навіть гавкати, та треба…

Вже такий обов’язок – він зна…

Усмішка сяйнула, наче з неба,

І цукерка – ой, яка смачна!..

А сьогодні мають бути гості.

Вже зраненька в домі метушня.

Витримати песику не просто:

Запахи – аж мозок розчиня…

Хоч його вже так нагодували,

Кісточку вже навіть не догриз.

І помили, і приготували

Показати гостям як сюрприз.

Він заснув, розніжено і мрійно.

Снились йому рідні, дітвора…

Та його збудили енергійно:

Прокидайся, до гостей пора.

Стрічечку блакитну пов’язали,

Шерсть йому в порядок привели

Й урочисто повели до зали,

Де хмеліли гості аж гули.

Гості з ним були такі привітні,

щось йому давали зі стола,

Ахали і цмокали, мов діти.

Лиш один примружився від зла.

Був цей пан недобрий і сердитий,

Називався він ветеринар.

Він казав: « Могли інадурити,

Бо ж базар – то, знаєте, базар…

Плямка є, та не на тому місці…»

Ще там щось хазяйці він казав…

І на ранок – було пусто в мисці,

А на вечір – був уже вокзал…

Підігнув під себе змерзлі лапи,

Щулився він тихо у кутку

Не женіть його він хоче спати,

Він прийшов сюди не по квитку.

Ще знайшов би стежку він додому,

Але розумів, що то дарма.

Плакав пес у кутику глухому,

Падав сніг надходила зима.