ЛЕТІЛА ЖАР-ПТИЦЯ

Летіла жар-птиця,

У вирій летіла,

Бо тут не знайшлось їй

Ні крихти тепла.

Якби вона в мене

Лишитись хотіла,

Її б я зігріла

Й притулок дала.

 

Але у жар-птиці

Свої є закони:

Вона у щасливих

Притулку шука,

Її не зупинять

Моря і кордони,

Її не впіймає

Недобра рука.

 

Летіла жар-птиця,

Жар-птиця летіла,

Згубила пір’їну

Із свого крила.

Я тую пір’їну

Візьму на спомину,

Щоб завжди зі мною

Жарина була.

 

Я тую жарину

У серці сховаю –

Хай серце палає,

Як ватра вночі.

А я пошукаю

Для рідного краю

Оті заповітні

Від щастя ключі.

 

ВИХОДЬ НА ВОВКА

Як сірий вовк на полювання вийшов

Й за цілу ніч нічого не впіймав,

Завив із жалю і порушив тишу,

Й почули всі, хто солодко дрімав.

 

І це виття приснилося маляті,

І те маля заплакало вночі,

І хоч воно не вміло розмовляти,

Вже страх сидів в малій його душі.

 

Воно вже знало, що боятись треба

Того страшного вовчого виття,

І в тім було подібне так до тебе

І розуміло суть свого життя.

 

Коли виходить вовк на полювання,

Не знаєш ти, кого вполює він,

Й по кому заголосить на світанні

Отой великий, той церковний дзвін.

 

Боятись можна і боятись треба,

Але той страх земний не має меж.

Та розуміє це істота кожна,

Що тільки страхом вовка не візьмеш.

 

Боятись треба і боятись можна,

Та розуміє кожен на землі:

Полює вовк на мене і на тебе,

Допоки ми сидітимем в теплі.

 

І щоб спокійно спали ми з тобою,

Щоб наш малюк вночі спокійно спав,

Виходь на вовка і бери набої,

Допоки вовк тебе не вполював.

 

ДО МУЗИ

 

Вони зупинились в моєму гаю,

І я запитала їх: “Хто ви ?”

“Прийшли, щоб вдягнути на музу твою

із чистого срібла окови”.

І я засміялась: “А муза моя

Нікому у руки не дасться.

Вона незалежна і вільна як я,

І в тому, мабуть, наше щастя”.

Вони спохмурніли: “Тоді ми тобі

Одягнем окови залізні.

“То прошу. Ми з вами повік в боротьбі

І наші позиції різні.

Та ви лише руки скуєте мені,

А душу скувать вам несила”.

І тут вийшла муза… А погляд її …

Нічого вона не просила.

Вона лиш дивилась, дивилась на них –

І плавились їхні окови.

Лиш тільки один зупинитись не міг,

Та й в того забракло вже мови.

І муза сказала до мене: “Ходім,

Бо то вже не люди – болото.

І час їх розвіє, як попіл, як дим,

І люди не знатимуть, хто то.

Нам ніколи, сестро, нам треба творить

Та так, щоб спадали окови.

Ходімо, он день наш на небі горить

І просить у віршах обнови”.

 

“Яка у тебе поетична школа,”-

 

”-Мене питають. Знизую плечима

Не знаю. Вкрай незрячими очима

Я просто бачу, бачу все довкола.

Я чую серцем і вбираю слухом,

Виловлюю і запахи, і сльози –

І пишу. Ще боюся впасти духом

На тій життєвій непростій дорозі.

А поетична школа ? Шелест хвилі,

і вітру повів, і бджоли зумріння,

Й спекотне полудневе безгоміння,

І люди – і крилаті, і безкрилі.

Якщо мені вдалась якась дрібниця,

І щось комусь лягло у спраглу душу,

Я школі тій завдячувати мушу,

Бо я її невтомна учениця.

 

Підкуй, ковалю, мені Пегаса,

Бо я чекати не маю часу.

Далекий шлях наш – аж до Парнаса.

Підкуй, ковалю, мені Пегаса.

Пегас в дорогу давно готовий,

Та погубив він свї підкови.

Може, хто знайде, тому придасться:

Кожна підкова – то чиєсь щастя.

Коваль той, видно, був тямкуватий:

– Нащо Пегаса тобі кувати?

Він має крила то хай літає.

Либонь коваль той справи не знає.

Ой, ти, ковалю, дужії руки,

ройшов ти, певно, свої науки.

А віршувати – то хитра штука.

Своя тут праця й своя наука.

То добра справа – літати небом,

Та по землі, бач, ходити треба.

Той, хто у небі лиш зорі бачить,

Для свого краю не вельми значить.

Землі тут жменька, грудочка кожна.

Так п’янко пахне й щемить тривожно.

Підкуй, ковалю, мені Пегаса,

бо я чекати не маю часу.

 

Приходь, моя музо, поплачем удвох,

Або ж заспіваєм веселим дуетом.

Йрозкажеш мені, за що мене Бог

На білому світі поставив поетом.

Від кого це присуд я маю такий,

І чим я кому і коли завинила?

Скажи мені, музо, в подобі якій

Побачити вірші мої ти б хотіла?

Про серце і душу, калиновий цвіт

Співатимем ми – тут не зробиш нічого

Та чим ми, скажи, дивуватимем світ

І що у нас буде таке, як ні в кого?

І муза сказала: “Те все –суєта…

Чому “як ніхто” і чому “як ні в кого?”

У кожного пісня своя непроста,

Як серп і як хліб, як життєва дорога.

Ти маєш криницю – народні пісні.

Черпай з неї, пий тую воду цілющу.

Нікому ніколи, і навіть мені,

Не треба казати, що ти невсипуща.

Заслуги твоєї, повір, тут нема.

Земля, що тебе народила й носила,

Свій скарб в тебе вклала. Без неї сама

Нічого не варта, слабка і безсила.

Поетом ти стала… То ділосвяте…

Від гомону рік і пташиного лету.

А той, хто подумав, що він – Прометей,

Не гідний себе називати поетом.

 

Розлилася повінь,

Вихлюпнулась з весен.

Затопила верби, береги і луг.

І пливе мій човен

Без вітрил і весел,

І торкнулась хвиля моїх теплих рук.

Зупинися, повінь, не губи мій човен.

Що тобі за втіха човник мій згубить?

Дай-но краще сили

Розпростерти крила

І злетіти в небо, і любить, любить.

Лиш розправлю крила,

Лиш відчую волю –

Й до людей полине

Ніжний солоспів.

Намногії літа,

На щасливу долю,

На нові зажинки,

На новий засів.