Зачерпніть води в долоні 2010 рік

ЗАЧЕРПНІТЬ ВОДИ В ДОЛОНІ!

1.

Зачерпну води в долоні

І нап’юся мов дитина.

А вода така прозора,

Що у ній лице відбилось,

Ніби в дзеркалі коштовнім

Кришталевого палацу,

Де колись була я в казці

У принцеси на гостині.

 

Зачерпну води в долоні

І лице своє умию –

Й потече вода за комір –

Й засміюся я безжурно,

Як в далекому дитинстві,

Коли з батьком ми ходили

До кринички, що у полі

Людям срібло дарувала.

 

Сонцю крикну: “Пити хочеш?

То ходи мерщій, напийся,

Та дивись, вода холодна

Промінь твій не остудила б…”

Опустило сонце промінь –

Й зачерпнуло того дива.

А вода така прозора,

Що у ній весь світ відбився –

Добрий світ мого дитинства:

І примарний, і казковий,

Де завжди панує згода,

І добро, і тиха лагідь,

І бентежність, і сум’яття,

І любов, і ніжна пісня,

І безжурний сміх дитини,

Справедлива й добра казка.

 

Зачерпніть води в долоні,

Як в далекому дитинстві,

Коли ви не знали смутку

І облуди, і обману.

І забудьте на хвилину

Ваші клопоти щоденні,

Ваші радості і болі.

Зачерпніть води в долоні, –

Того дива, того срібла,

Того сонячного світла

І добра, і прохолоди,

І землі п’янкої сили…

Зачерпніть води в долоні!

 

 

 

2.

Зачерпніть води в долоні –

І не треба вам відерця.

Хай вона освіжить скроні

І пройме вас аж до серця.

Має силу незбориму

Та вода, свята і чиста.

Берегтиме вас незримо,

Хоч з села ви, хоч із міста.

І омиє вас від скверни,

Вам докору не сказавши.

І на добре вам поверне

І віднині і назавше.

 

 

 

НА РУЇНАХ БАТЬКІВСЬКОЇ ХАТИ

Не полохайся, пташино!

Я тебе не потривожу.

Я не гостя – господиня.

Я прийшла на ці руїни

Поклонитися низенько

Тій землі, тій благодатній,

Що колись мене зростила

І дала наснаги й сили,

І в широкий світ пустила,

Зігріваючи в негоду….

Знать, погана господиня,

Що застала тут руїни…

Ані мами, ані тата.

Ані батьківської хати…

Чом не вийдете ви, мамо?

Чом не стрінете ви, тату?

Свою доньку нерозумну,

Що прийшла, та жаль – запізно…

Де була моя колиска,

Деревце росте, як диво.

Може, тату, ви із неба

Насінинку цю рукою

Мовчки кинули на землю,

Щоб сказати своїй доні:

“Не вмирає символ роду,

І не владна тут руїна.

Дістає корінням воду

Ця зелена деревина.

Знать, жива земля під нею.

Не сумуй, моя дитино!

Стали ми тепер ріллею,

Ти ж – зелена деревина.

То ж бери корінням соки

Ти з землі, що медом пахне.

Що родилося високим,

Те у буднях не зачахне.

То нічого, що руїна.

Бачиш дерево зростає.

Так і наша Україна

Ще відродиться, я знаю”.

Я прокинулась неначе.

Ті слова я ніби чула.

А пташина скиглить, плаче

Над сучасним, над минулим.

Не полохайся, пташино:

Я тебе не потривожу.

Лиш зелену деревину

Уявити завтра можу,

Що верхів’ям ген могутнім

Небо синє підпирає.

В минуле і майбутнє –

Це вже я, запевне, знаю.

Я вклонилася низенько

Тим освяченим руїнам

І пішла. А десь близенько

Вирувала Україна.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

4 × five =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.