ЖІНЦІ
ОДА ЖІНЦІ
Похітливо дивляться чоловіки…
А жінка іде… крізь роки… крізь віки.
І горне до себе сповите дитя –
Дароване нею маленьке життя.
Несе його в світ чи у всесвіт, чи нам…
І донечкам рада, і рада синам.
Все кориться їй, все здолає вона,
От тільки б… от тільки б… якби не війна.
Війну ж починають чоловіки.
А жінка іде. Крізь роки… Крізь віки.
* * *
Якби я була чаклунка,
Море квітів начаклувала б:
І розкішних, і зовсім скромних,
І яскравих, і просто ніжних.
І всі вони квітли б одразу –
Зійшлися б з усіх пір року.
А я милувалася б ними
І гукнула б на світ увесь білий:
“Ідіть, дивіться, всі люди,
Яке небачене диво
Для вас я начаклувала”.
Якби я була чаклунка…
Начаклувала б я море музики.
І та музика всюди б лунала:
І на вулицях, і в оселях,
І в найдальших куточках планети.
І, хто б її чув хоч трішки,
Не чинив би вже зла ніколи.
І одужали б важко хворі,
І усміхалися б діти.
І кожен би був у парі,
І кохання було б лиш взаємне.
І виходили б всі на свято –
На вселюдське свято планети.
І одна лиш тільки чаклунка
Непомітно у затінку стала б,
На людей би щасливих дивилась
І раділа б немов дитина.
І сльозина одна єдина
У неї з-під вій скотилась,
Бо була вона зовсім самотня,
Лиш у неї не було пари,
А щасливим було не до неї.
Все, що мала дала вона людям,
І собі не лишила нічого,
Навіть пару начаклувати
Не було в неї сили для себе…
Якби я була чаклунка.
ДОЛЯ
Отак воно в житті бува,
Що маятник хитає доля.
Покаже раптом всі дива,
А потім кине серед поля
Тебе самотньо і піде
Кудись за море, світ за очі,
А ти вже, хочеш чи не хочеш,
Шукай її – нема ніде…
Зробив, здається, все, що міг, –
І все дарма, і впав ти духом.
І чуєш раптом щирий сміх.
Під лівим чи під правим вухом….
Така – то доля – то жорстка,
А то – пустотниця лукава.
Той, хто до пестощів звика,
На скаргу вже не має права.
То ж біля неї не впадай
І не дивись на неї ласо –
Одурить, клята, так і знай –
Й оговтатись не буде часу.
Ти більш на себе налягай,
На своє вміння, хист і вдачу,
Її ж, примхливу та ледачу.
У себе в наймичках тримай.
* * *
Жінка, тиха й покірна, живе на землі,
Мовчки зносить усе, що на неї звалилось.
Не зриваються з уст нарікання-жалі,
Тільки часом сльоза… От… І знову скотилась.
Чоловік загуляв… Захворіло дитя…
На роботі не ладиться… І без зарплати…
Все звичайне таке, те буденне життя…
Та для чого, скажіть ви, до бід нам звикати?
Їй би сукню вдягнути й коштовностей блиск –
І піти на концерт, чи в театр, чи по місту,
Та все ніяк і ніколи. Може колись…
Ще життя подарує ту мить урочисту.
Все у клопотах вічних, в роботі вона…
Все пекла б, і варила б, і прала б, і шила…
Розігнися, оглянься… Надворі весна!
Подивилась байдуже – і знову схилилась.
Чоловік прийде п’яний ще може й наб’є…
А на завтра у школу, на батьківські збори…
От і все воно, щастя жіноче твоє.
А в пригаслих очах – ні жалю, ні докору…
Глянь у дзеркало, люба! Тебе хоч малюй!
І на конкурс красунь чи на трон, в королеви!
Аж тепер посміхнулась!… І болісний сум
На щоках проступив крізь рум’янець рожевий…
Ні, не вчили її гордо нести свій стан
І самій милуватись своєю ходою.
Тільки вчили її, як рабинею стать
І тягнути ярмо, і пливти за водою…
Здобули незалежність у ріднім краю
І будуємо вже європейську державу.
Розкріпачмо ж нарешті ще й жінку свою
І воздаймо належну їй шану і славу.
* * *
За щастя своє ілюзорне
Боротись немає потреби…
Та як мені бути без тебе?..
Довкола все сіре і чорне…
Без тебе я жити не вмію…
Ні проблиску, ані просвітку…
Не смію, не смію, не смію…
І йду у свій дім – в свою клітку…
Не плачу, не плачу… Терпляче…
І тихо сную, мов причинна…
І раптом… дитя моє спляче…
Заплакала сонна дитина.
І я, мов знялася на вежу,
Забракло й снаги розмовляти,
Бо я вже собі не належу,
І навіть тобі, лиш маляті.
І щось ворухнулось поволі,
Завмерло без руху на місці…
Спасибі тобі, моя доле,
Що спить мій синочок в колисці.