МУСИШ

 

Хто поруч з тобою? Може вона,

Та, напророчена мною колись?

Може земна,а чи неземна?..

Ти подивуйся і подивись…

І будь щасливий… Як же мені?..

Де взяти сили? Пусто й безумно…

Стукає дощ у вікно… Відчиню:

Може, й йому так самотньо і сумно…

Може, й тобі?.. Ні безглуздя яке…

Знаю, у тебе ні болю, ні втіхи…

Тільки байдужість… Похмілля гірке –

Й знов пустодзвони і пустосміхи…

Боляче й пусто… І відчай до сліз…

І не розкажеш про біль свій нікому…

Скорше у поле, у степ чи у ліс,

Тільки подалі, подалі від дому…

Скорше… А спогад? А спогад куди?

Чи заховати? Чи де його діти?..

Мусиш стерпіти… І далі йти…

Знову сміятись, знову радіти –

Бути артисткою. Тільки в житті,

А не на сцені, як мріялось, снилось…

Мусиш забути… Або ж зберегти,

Що не збулося, що не судилось.

 

 

ТАК РАНО

Голосу твого кришталь

В серце закрався неждано.

Знав би ти, як мені жаль –

Все закінчилось так рано.

Рано зів’яли в садах

Ніжні барвистії квіти.

Рано в дівочих піснях

Нотам розлуки бриніти.

Рано любить почала –

Рано й розлуку пізнала.

Ніжна любов розцвіла

І, не дозрівши зів’яла.

Тільки не думай, не жди,

В собі не критиму зраду.

Друзі зі мною завжди,

З ними знайду я розраду.

 

 

ПРОВИНА

Був у мене юнак на приміті,

Синьоокий весняний такий,

Наче схилена квітка в привіті,

Мов потічок веселий гірський.

І одна його юнка любила,

Теж весняна і теж осяйна.

Та чомусь дуже ревно таїла

Своє перше кохання вона.

Я ж відшукувать вміла одразу

Ті стежини, що він прокладав.

Забувала і сум, і образу.

Тільки б сам він про те не згадав.

Я дивилася віддано в очі,

Як лишались ми вдвох у гаю.

Чи ж я винна, що вроду дівочу

Він чомусь запримітив мою.

Я сміялась, я йшла переможно

У вінку поміж білих беріз,

А за мною дивились тривожно

Її очі, аж темні від сліз

Я не вміла ті сльози збагнути

І провину не знала свою.

Чи до неї його навернути?

Чи зісватати їх у гаю?

Я не знала, не знала, не знала.

Як же втратити те, що знайшла.

Тільки стежку свою обминала

Й на побачення більше не йшла.

Я не несла вже пісню дівочу

Ані в гай, ні в звабливий наш ліс.

І мої, колись радісні очі,

Аж темніли від болю і сліз.

 

 

*   *   *

Я не чекаю ні слова, ні жесту,

Я вже не плачу, не жду, як колись,

Тільки скажи мені просто і чесно:

“Спинись!”

Я вже не вірю твоїм обіцянням,

Спогадам тільки ще вірю я лиш.

Тож заклинаю колишнім коханням:

Облиш…

Не зустрічай мене поглядом ніжним,

Не переходь мою стежку вповні,

Бо не ожити листочкам торішнім –

Вже ні!..

 

 

ЯКЩО РОЗЛУЧИТЬ ДОЛЯ НАС

Л.М.

Якщо розлучить доля нас,

То не жалкуй, що ми зустрілись,

І пам’ятай наш світлий час,

Хоч як би рани не ятрились.

 

Коли удвох з тобою ми

Ішли, тримаючись за руки,

Оту солодку нашу мить

Не можуть скреслити розлуки.

 

Не можуть скреслити і те,

Що було гарного між нами,

А все мізерне і пусте

Хай заростає бур’янами.

 

Якщо й розлучить доля нас,

То не жалкуй, що не збулося.

Ми вдвох були і був наш час…

Чи може нам лише здалося?