ЛЬВОВУ

 

ДОЩІ У ЛЬВОВІ

Дощі… Дощі… Дощі ідуть у Львові,

Спокійні, тихі, затяжні дощі.

Дощі у кожнім жесті, в кожнім слові.

Втомилися дерева і кущі.

 

І люди, й парасольки потомились,

А про серця вже що і говорить…

Здається, землю всю скупали – змили,

І вже ніде нічого не горить.

 

І небо стало каламутно-сивим,

Втомився вже мовчати горобець…

Нема зупину хмарам тим плаксивим.

Де тим дощам початок чи кінець?..

 

Дощі у Львові. Це таке звичайне:

Заплакані будинки і авто…

А може в них якась магічна тайна,

Та ще її не розгадав ніхто…

 

 

ОСІНЬ ВЖЕ ХОДИТЬ ПО ЛЬВОВУ

Осінь вже ходить по Львову

І павутиння снує.

Хочеш промовити слово

Гордість тобі не дає.

 

Осінь сміється дощами,

Листя зрива без жалю…

Ми вже давно попрощались –

Я ж тебе й досі люблю

 

Осінь виходить з туману,

Сіє краплинки дощу.

Хочеш, я казкою стану,

Хочеш у вирій злечу…

 

Тільки не треба печалі,

Тільки не треба жалю…

Ми вже давно попрощались –

Я ж тебе все ще люблю.

 

Щуляться з холоду квіти,

Вже на підході зима…

Буду одна я радіти

І сумувати сама.

 

Слово мелодії просить,

Пісня без сліз і жалю.

Просто – за вікнами осінь,

Просто – тебе я люблю.

 

 

ГАЛИЧАНКА

 

Ходили споконвіку галичани

По тій своїй, по галицькій землі.

Любили землю і дітей навчали

Плекати і леліяти її.

 

І виростали покоління нові.

І знали те, чого не знали ми,

Росли в надії, вірі і любові

І завжди залишалися людьми.

 

Йду по землі, неначе королева

І гордість в мою душу проника,

Бо маю я прекрасне місто Лева,

Бо маю я Шашкевича й Франка.

 

У душу тепло проситься веснянка,

І пісню ту відлунюють гаї.

Співає десь на світі галичанка –

І стоячи всі слухають її.

 

Земля цвіте по-іншому щоранку –

І незнищенний її гордий дух…

Побачиш нашу славну галичанку –

І скинеш перед нею капелюх.

 

 

Я СТОЯВ ПІД ВІКНОМ

У ЛЬВІВ’ЯНКИ

 

Я стояв під вікном у львів’янки,

Котра душу мою полонила.

А на вікнах біліли фіранки,

Але вікна вона зачинила.

Покажись мені, дівчино гожа,

Я твій сон берегтиму до ранку.

І почув її тихе “Не можу, –

Тільки тихо хитнулась фіранка.

І не знав я, у чому причина

І чом горда така моя мила.

А, можливо, у неї хлопчина

І від того вікно зачинила.

А під вікнами пахли троянди,

І шаліла п’янка матіола.

А я так і довіку стояв би,

І не бачив нічого довкола.

До плеча нахилилася вишня –

І почув я у серці тривогу:

Може, дівчина та заміж вийшла

І мені не сказала нічого?

І пішов я, долаючи втому,

З того двору, від тої оселі

До сумного самотнього дому,

Ніс у серці думки невеселі.