ПРИНЦИПИ БУТТЯ

(Як я їх собі уявляю).

 

Коли підійдеш до чужої любові,

Не суди

І не питай чому:

Значить – так треба.

 

Коли підійдеш до чужого щастя –

Не заздри,

Бо твоє

Злякається та й утече.

 

Коли підійдеш до чужої біди,

Відведи.

Коли бачиш, що хтось на межі,

Допоможи.

 

Якщо не знаєш, чи це зло, чи добро,

Приміряй до себе.

Зла не чини.Бо добро

Від тебе відвернеться.

 

Я стояла, немов на вогні,

На розплавленому металі.

Спраглі губи шептали: “Ні, ні…”

Я не знала, що буде далі.

 

Й не було ні краплини води,

Тільки хмарка пливла у небі.

Я молилася: “Відведи!”

Та почула, сказав хтось: “Не треба”.

 

І здавалось, що вже межа,

Що немає мені порятунку,

А в душі – не розпач, не жах,

Тільки спогад і присмак цілунку.

А в душі – все те, що було:

П’яний вітер, роса на травах,

І хлоп’ятко моє кучеряве

Рученята до мене тягло.

 

І раптом без зайвих слів

Хтось ступив в зачароване коло,

Взяв за руку мене і повів

З того пекла кудись у поле.

 

Ні про що його не просила,

Та сказав він тихо мені:

“Боса стань на траві чи й стерні –

І земля додасть тобі сили.

 

І в долоні води зачерпни,

І умийся від скверни і бруду,

І напийся, й молитву шепни –

І побачиш, що станеться чудо”.

 

Чудо сталося: іду у житті

Я твердою й міцною ходою.

Дарував мені Бог сили ті

Із моєю землею й водою.

 

 

ЧУМАКИ

 

Мої діди ходили в Крим по сіль.

Ще не було тоді мене на світі.

Та пісня їх тужлива звідусіль

Пливе до мене крізь роки й століття.

 

Я – чумаківна… тих степів нема –

Розлогих, неозорих… поорали…

І виглядати чумаків – дарма:

Вже солі тої стільки назбирали…

 

Із наших сліз, із нашої біди.

Що вже й за нею в Крим ходить не треба.

Та дивиться мій дід з нічного неба –

Чумацьким шляхом сіль везе сюди.

 

І лине пісня: “Гей, мої воли!..”

І слухає ту пісню чумаківна.

Якби ми знали та якби могли…

А шлях у небі – і ясний, і рівний…

 

І котиться по нім чумацький віз,

І пчиха місяць, наковтавшись солі.

Блищить та сіль з-під дідових коліс

І сиплеться на землю… У безсонні

 

Хтось вийде тихо й стане на поріг,

Розвіє сумнів помахом долоні

І тихо скаже: “От і випав сніг…”

А спробуй-но! А може він солоний?..

 

 

Нехай ніким не буду я почута,

Якщо рядки мої того не варті.

Я все життя стоятиму на варті

Й благатиму спокути, лиш спокути.

Спокути за той гріх, що не вчинила,

Що не вчинив ні батько, ані мати.

Перед тобою тим я завинила.

Що не могла у бій за тебе стати.

Дай сили, земле, своїй кволій доні

Побачити незрячими очима

І взяти світ у зболені долоні,

Й підтримати безсилими плечима.

 

 

МОЛИТВА

 

Тобі молюся, люба Україно,

За дочок і синів свойого краю,

Що там далеко, у чужих чужинах,

Шукають десь омріяного раю.

 

Прости їм, бо не відають, що творять,

Ще буде каяття і вороття.

Не посилай ні смутку їм, ні горя, –

Не дай лише, не дай лиш забуття.

 

Хай їм вночі запахне матіола

І чорнобривці проростуть навмисне,

І кожна річка, наче синь Дніпрова,

Їм хвилею дзвінкою серце стисне.

 

І мо, тоді забудуть про доляри,

Згадають нашу пісню солов’їну

Й повернуться. Не треба їм покари,

Лиш забуття не дай їм, Україно.

 

 

*   *   *

Я люблю тебе, світе,

З дощами та грозами,

І з снігами-хуртечами,

Навіть з морозами.

Я люблю тебе, земле,

З стернею колючою,

І з трояндами,

І з кропивою жалючою.

І людей я люблю,

Щирих, простих, відвертих,

Жити можу для них,

А як треба, то й вмерти.

Тільки тих не люблю,

Хто не жне і не косить,

А в кишені для всіх

Каменюку лиш носить.