ЗАЧЕРПНІТЬ ВОДИ В ДОЛОНІ!
1.
Зачерпну води в долоні
І нап’юся мов дитина.
А вода така прозора,
Що у ній лице відбилось,
Ніби в дзеркалі коштовнім
Кришталевого палацу,
Де колись була я в казці
У принцеси на гостині.
Зачерпну води в долоні
І лице своє умию –
Й потече вода за комір –
Й засміюся я безжурно,
Як в далекому дитинстві,
Коли з батьком ми ходили
До кринички, що у полі
Людям срібло дарувала.
Сонцю крикну: “Пити хочеш?
То ходи мерщій, напийся,
Та дивись, вода холодна
Промінь твій не остудила б…”
Опустило сонце промінь –
Й зачерпнуло того дива.
А вода така прозора,
Що у ній весь світ відбився –
Добрий світ мого дитинства:
І примарний, і казковий,
Де завжди панує згода,
І добро, і тиха лагідь,
І бентежність, і сум’яття,
І любов, і ніжна пісня,
І безжурний сміх дитини,
Справедлива й добра казка.
Зачерпніть води в долоні,
Як в далекому дитинстві,
Коли ви не знали смутку
І облуди, і обману.
І забудьте на хвилину
Ваші клопоти щоденні,
Ваші радості і болі.
Зачерпніть води в долоні, –
Того дива, того срібла,
Того сонячного світла
І добра, і прохолоди,
І землі п’янкої сили…
Зачерпніть води в долоні!
2.
Зачерпніть води в долоні –
І не треба вам відерця.
Хай вона освіжить скроні
І пройме вас аж до серця.
Має силу незбориму
Та вода, свята і чиста.
Берегтиме вас незримо,
Хоч з села ви, хоч із міста.
І омиє вас від скверни,
Вам докору не сказавши.
І на добре вам поверне
І віднині і назавше.
НА РУЇНАХ БАТЬКІВСЬКОЇ ХАТИ
Не полохайся, пташино!
Я тебе не потривожу.
Я не гостя – господиня.
Я прийшла на ці руїни
Поклонитися низенько
Тій землі, тій благодатній,
Що колись мене зростила
І дала наснаги й сили,
І в широкий світ пустила,
Зігріваючи в негоду….
Знать, погана господиня,
Що застала тут руїни…
Ані мами, ані тата.
Ані батьківської хати…
Чом не вийдете ви, мамо?
Чом не стрінете ви, тату?
Свою доньку нерозумну,
Що прийшла, та жаль – запізно…
Де була моя колиска,
Деревце росте, як диво.
Може, тату, ви із неба
Насінинку цю рукою
Мовчки кинули на землю,
Щоб сказати своїй доні:
“Не вмирає символ роду,
І не владна тут руїна.
Дістає корінням воду
Ця зелена деревина.
Знать, жива земля під нею.
Не сумуй, моя дитино!
Стали ми тепер ріллею,
Ти ж – зелена деревина.
То ж бери корінням соки
Ти з землі, що медом пахне.
Що родилося високим,
Те у буднях не зачахне.
То нічого, що руїна.
Бачиш дерево зростає.
Так і наша Україна
Ще відродиться, я знаю”.
Я прокинулась неначе.
Ті слова я ніби чула.
А пташина скиглить, плаче
Над сучасним, над минулим.
Не полохайся, пташино:
Я тебе не потривожу.
Лиш зелену деревину
Уявити завтра можу,
Що верхів’ям ген могутнім
Небо синє підпирає.
В минуле і майбутнє –
Це вже я, запевне, знаю.
Я вклонилася низенько
Тим освяченим руїнам
І пішла. А десь близенько
Вирувала Україна.