ІV

Всі потомились і поснули вмить,

Лише сторожа, що була на чатах,

Невсипно пильнувала, бо не спить

Орда татарська. Маряться дівчата –

Вродливі полонянки. Що миліш

Від гомону слов’янського ясиру?

Гяури кляті! Певно, той куліш

Їм додає оту шалену силу,

Ну, де б пак! І подумати не міг

Татарський хан із Магомет-гереїв,

Що стільки сили втратить Татарстан

В сьогоднішнім бою. Хоча тієї

Дрібноти-бідноти йому не жаль.

Але чимало полягло і знатних.

Хоча сьогодні не про них печаль,

А про ясир. Дівчат, таких принадних,

Що хан намітив вже у свій гарем,

А декотрих – в дарунок для султана,

Відбили козаки…  Не тягарем,

Погибеллю став бій отой для хана…

Ну, хто це там спокою не дає

Йому ні серед дня, ні опівночі?

– Прости, мій хане, я життя своє

Віддав би, щоб твої не хмарить очі,

Володарю, але в годину злу…

– Ну, що там? Говори уже скоріше!

Чи, може, отаман вже на колу?

Чи узяли ясир?  – Та ні, прикріше…

– Чого ж ти, дурню, турбувать мене

Насмілився, нікчемо, серед ночі?

– Прости, о світлий, хай лице ясне

Благословлять аллаха мудрі очі!

Нехай аллах твої продовжить дні!..

– Аллах продовжить!  Не твоя турбота!

Та скажеш ти нарешті вже мені

Що трапилось?  А то я в тебе з рота

Язик поганий вирвати звелю

І кинути шакалам на сніданок…

– Пресвітлий, о не гнівайся, молю!

Я – раб твій, як захочеш, пилом стану

І ляжу біля світлих ніг твоїх…

– Та говори про справу, хвіст гієни!

– Скажу, мій хане. Ми зловили їх.

– Кого, шайтане? – Тих двох полонених.

– Не белькочи, – татарський хан збілів. –

Хто і кого зловив?  І хто в полоні?

Та двох гяурів, тобто козаків.

Хан протирав безтямно очі сонні.

– Із-за гяурів ти мене збудив?

О!  Я назавтра сам тебе скараю.

– О, розум твій – найбільше диво з див!

То не прості гяури, я гадаю.

Вони самі залізли у наш стан,

Вивідувачі, певно, світлий хане.

– У стан зайшли? Стоїть сторожа там,

Не стерегли?  Стовповисько погане!

І де вони?  – Тепер вже не втечуть.

– Під вартою сидять. Тепер попались!

– Нехай їм трохи п’яти припечуть.

Але гляди, щоб не перестарались.

Вони живими ще потрібні нам.

Хай допитають, де ясир сховали.

А завтра я їх допитаю сам.

Не може бути, щоб вони не знали…

Вивідувачі, кажеш: от ганьба!

Велю скарати завтра всю сторожу.

Тепер іди. Пришли мені раба,

Із опахалом:  щось заснуть не можу.

 

V

В татарському наметі тишина.

Пов’язані сидять Іван з Ониськом.

І варта надворі, либонь міцна…

От вляпався!  Ще й загубив хлопчиська.

Біля намету чути голоси:

Татарчуки про щось засперечались.

Онисько тихо:  – Пити попроси,

Та жалібніш, аби не здогадались.

– Подайте пити, бо помру з жаги!..

Ввійшов татарин, сивий, з бородою.

Звиса нагайка, дістає ноги,

В руці ж був кухоль з теплою водою.

– Гяури кляті!  Ще їх напувай!

Та на вже, пий! Аллах мені пробачить!..

Онисько тихо: – Краще раду дай,

Як вибратися звідси. – Ех, козаче!..

Ти знаєш, я б вам радо допоміг,

Та всі кругом, неначе показились.

Я й сам би втік аби лиш тільки міг…

Ну, я піду вже, щоб не похопились.

– Постій Ахмете! Знаємось давно.

Тобі я вірю, як собі самому.

Про мене тут не йдеться. Он – воно…

Допоможи втекти хоча б малому.

– Я ще до вас загляну. – І пішов,

На повний голос лаючи гяурів.

В наметі тиша оселилась знов.

Сидів Онисько, тихий та понурий.

– Завів, Іване, я тебе в біду…

Така, бач, брате, наша кепська доля.

Я думав, що один тут пропаду.

А то обом: чи смерть, а чи неволя.

– Ониську, брате, маю щось тобі

Я розказати. Хоч не хочу – мушу.

– Ні, я не піп, Іване, далебі,

Щоб сповіддю очистить грішну душу.

У кожного з нас є гріхи свої,

І кожен з нас з собою їх нестиме.

Ти так мені нагадуєш її.

Ну, говори ще, друже-побратиме.

– Не сповідь – просто правду розкажу,

Щоб ти все знав, бо може бути пізно…

– Я їм дорогу в пекло покажу, –

Сказав Онисько зважено і грізно.

– Але з тобою, бачу, щось не те.

Невже злякавсь? На тебе це не схоже.

Ти не журися, хлопче: то пусте,

Хоч нам уже ніхто не допоможе.

Нам залишилось тільки ще одне:

Достойно жити і достойно вмерти.

– Ониську, прошу, вислухай мене.

Бо мусиш знати правду хоч тепер ти.

У мене в голові якийсь туман,

А на душі лежить важка провина…

Послухай, друже, я… я не Іван…

– Ти не Іван? А хто ж ти? – Я… Дарина.

Онисько, наче з болю, застогнав.

Не думав він, що може так стогнати.

– О Боже! Краще б я того не знав!

– Е, ні, Ониську, мусиш теє знати.

Бо ми не знаєм, що нам татарва

На завтрішню годину зготувала.

– Іване, пак, Дариночко!..  Слова

Безсилі, вони важать дуже мало…

І раптом закричав: – Шакали ви!

І ваші діти будуть теж шакали!

Щоб вам більш не носити голови!

Щоб ваші коні завтра поздихали!

– Чого кричиш? – Розлючений Ахмет

З нагайкою постанув перед ними.

– Ахмете, думай, бо і вам не мед,

Напевно буде. Завтра ми загинем,

Та козаки вас в порошок зітруть,

Повір мені, я знаю нашу силу.

А коли ні, то завтра ваші ж тут

Для вас самих копатимуть могилу.

Чи ти подумав, що татарський хан

Пробачить вам такий великий промах,

Що ми удвох у ваш залізли стан?

Ахмете, думай. Мить – і ми на конях,

Й полетимо до наших. А за нас

Пошаною й гостинністю віддячать.

В такий скрутний, в такий нелегкий час

Все те, що ми везем, – немало значить.

То ж не роздумуй: ніч на нас не жде.

Готуй коней і побратимів вірних.

А далі вже Аллах вас поведе,

А нас – Господь: не можна нам без віри.

Помолимося ж кожен за своє,

І звернеться до свого кожен Бога.

Що зробиш, брате, що вже є – те є.

Та нам нелегка стелиться дорога.