НЕ ВІДДАМ

Я нікому тебе не віддам,

Якщо сам навіть того захочеш,

Подивись мені віддано в очі,

Поцілуй мої трепетні очі-

І від мене не підеш ти сам.

Я нікому тебе не віддам,

Коли скривджене серце заплаче,

Пригорни мене, любий козаче,

Поцілуй мене, любий козаче,-

Й зрозумієш, як хороше нам.

Я нікому тебе не відддам:

Ти – моя недоторкана мрія.

І, якщо я любити не вмію,

І, якщо я любити не смію,

Ти любові навчиш мене сам.

Люди говорять про небо, про космос…

А небо – як небо: ясне, голубе.

Йому набридла моя самотність,

І воно послало мені тебе.

Нахилилось до мене із зорями разом

І тихо шепнуло: “Скорись і люби”

І я зрозуміла, збагнула одразу –

Це ти. І прийшов ти з моєї журби.

І я засміялась: невже це для мене?

І слово, і пісня, й тепло твоїх рук…

І серце забилось шалено – шалено,

, Забулись образи і розпач розлук.

І щось ворушилось на дні у куточку:

Чи сумнів зневіри, чи біль каяття…

І капнули сльози тобі на сорочку.

Останні ? Чи перші ?.. Покаже життя…

 

А на вербі гойдалося гніздечко,

А в тім гніздечку двоє пташенят.

І ти був тут, був зовсім недалечко.

І тихо щось нашіптував нам сад.

І щось сказав замріяний лелека,

От тільки ти його не зрозумів.

Він нагадав, що осінь недалеко,

І час вже засилати старостів.

І в надвечір’ї сонечко хилилось,

І колисав гніздечко вітерець.

А я на тебе пильно подивилась –

І зрозуміла, що всьому кінець.

За річкою десь дівчина співає,

І лелечата пробують крило…

Не знаєм ми, й ніхто того не знає,

Чом поміж нами пісні не було.

 

 

З СУМНИХ МЕЛОДІЙ

 

СУМНИЙ ВіРШ

Самченко Н.П.

А вчителька моя любила осінь…

Збирала листя в гомінкий букет.

І той букет стояти міг би й досі,

А вчительки нема, лише портрет…

Найкращим був урок з літератури,

І, певно, навіть двійочник це знав.

Читалавірші, Рильського, Сосюри

(Сосюра більше їй імпонував).

Була така… До трепету лірична,

Була – немов поезія сама,

Така проста, така до болю звична…

І як же так, що вже її нема?..

І знову осінь парки вистеляє

І, посмутніла, жде її, дивись.

Не виглядай, голубонько, немає

І не прийде, як то було колись.

І осінь так заплакала невтішно,

Що вчительки моєї вже нема.

Свої багрянці позбирала спішно –

І зблякло листя, і прийшла зима…

 

З ВІТРОМ РОЗМОВЛЯЮЧИ

“Колиши мене,

Буйний вітрику!

Забери собі

Точку відліку.

Наспіваймені

Пісню матері, –

Так сказала я –

І заплакала.

Пролила сльозу

На траву-росу –

І трава від сліз

Стала попелом.

Вітер віючи,

не жаліючи,

Попіл той розніс –

І не стало сліз.

І не стало сил…

Якби не просив,

Не зумію вже

Повернутися.

Повернутися –

Дотягнутися

До твоїх зірок,

Хоч до них лиш крок.

Ти не був святим,

Та мені світив

У торішньому

Диві грішному.

Крикнув перепел…

Як мені тепер?..

Я за парою,

Я за хмарою….

Хмара злинула –

Та й полинула –

Пролилась дощем –

Залишила щем.

Дощ купав мене,

Обіймав мене.

І шептав мені

Мрії здавнені,Що минулося, –

Вже й забулося.

Не буди ти їх –

Заблуди ти їх:

Не здійснилися –

Щоб не снилися!

Захисти мене,

Буйний вітрику!

Поверни мені

Точку відліку.