XXV. Дядечко з газети.
Якось вихователька підбила мене надіслати свої вірші в одну з піонерських газет. Зараз я вже не пригадую, що це були за вірші. Знаю лише, що серед них був вірш про Шевченка. Потім вихователька довго переглядала ту газету: вона, наївна, надіялась, що вірші все–таки надрукують. Та віршів не було.
Одного разу мене покликали в учительську. Я йшла і думала, що могло статися, чого мене кличуть. Ніби ж ні в чому не провинилася. Виявилось, до нас в школу зайшов дядечко з тієї газети, куди ми посилали вірші.
Газета була київська, та він саме був у Львові і принагідно вирішив познайомитись з дівчинкою, що пише вірші, тобто зі мною. Я розхвилювалася, почервоніла.
– Ти давно пишеш вірші? – запитав у мене гість.
– Так, – тихенько відповіла я.
– Як давно?
– З дитинства.
Той усміхнувся.
– Розумієш, газета не може надрукувати твої вірші.
Серце у мене впало, фарба схлинула з лиця. “То навіщо він прийшов сюди та ще й мене покликав?! – подумала я , але нічого не сказала. Лише ледве не розплакалася від сорому. Сердилася на себе, на виховательку, що підбила мене на таке.
– Ти не розстроюйся, – заспокійливо сказав дядечко з газети.
– Розумієш, твої вірші не актуальні.
Я, звичайно, не зовсім знала, що це таке, але розуміла, що вірші мої не такі, як треба, словом, нікудишні. І зараз я хотіла лише одного: щоб скоріш закінчилася та розмова, і щоб скоріше я вже пішла звідси. Та дядечко з газети продовжував:
– Треба, щоб вірші були на злобу дня.
Я нарешті спромоглася мляво вступити в розмову:
– Я ще погано знаю, коли які події, щоб могла до певної дати надіслати вірші.
Мені здалося, я нічого поганого не сказала. Адже дядечко говорив те саме: на злобу дня. Але гість присоромив мене:
– Ай–ай–ай! Така маленька, а вже хочеш підстроюватись до дат.
Я приголомшено мовчала. Але ж він сам щойно мені про те ж казав: на злобу дня!
Я не знаю, яку тоді посаду займав цей дядечко, але потім він став відомим критиком і, коли я зустрічала його статті в солідних журналах і підручниках, я завжди посміхалася, пригадуючи нашу розмову.
– Раджу тобі почитати книжку Абрамовича “Теорія літератури”, – сказав мені гість на прощання.
Його слова я сприйняла як настанову: розумна ж людина радить. І мені таки дістали цю книжку. Вона була для студентів ВУЗу, а я щойно вчилася в 6 класі. Мені почали її читати, я навіть спробувала щось з неї записати, але незабаром зрозуміла, що це даремна трата часу, бо в тій книжці нічого не второпаю, та й облишила.
XXVI. Закохані.
Після вечері у нас було обов’язкове голосне читання. Ми збиралися групою у найбільшому класі, і вихователь нам читав якусь книжку. Яку – це вже залежало від смаку вихователя. Ми слухали, а дехто й спав. А іноді… А іноді нам вдавалося умовити виховательку відмінити читку, і ми грали в яку–небудь гру. Ну, скажімо, в “садовніка”:
“Я садовником родился,
Не на шутку рассердился,
Все цветы мне надоели,
Кроме…”
Кожен був якоюсь квіткою. Я була конвалією, а Фелікс – тюльпаном. Пам’ятаю, все пам’ятаю… Гра не дуже й мудра, але бавилися майже всі, і щось у тому було… Таке молоде, що аж дитяче.
Фелікс вчився у сьомому. Тут вчилися самі хлопці, дівчат не було. Мені чомусь було незручно заходити у цей клас: ще подумає Фелікс, що за ним бігаю. Такого я не могла допустити, але поступово я на ту засторогу махнула рукою, бо там було багато таких хлопців, з котрими я запросто по–дружньому спілкувалася. Тільки до Феліксової парти я ніколи не підходила – табу.
Ми з Феліксом якось непомітно все більше часу проводили разом. Одного разу він приніс мені списані листки. Я прочитала – і ахнула… Вірші! Це була ніби відповідь на пісню “Назначай поскорее свидание”.
В пісні співалося:
Не теряй же минут дорогих –
Назначай поскорее свидание,
И учти, что немало других
На меня обращает внимание.
Фелікс писав так:
Не терял я минут дорогих –
Назначал деловые свидания
И учел, что немало других
На тебя обращают внимание.
Інших слів я просто вже не пригадую.
Я не дуже тоді вникла в якість віршів, але для мене було важливо, що ті вірші писалися для мене, і що їх писав Фелікс. У мене виросли крила. Тепер ніхто, ну ніхто не міг мені перешкодити бути щасливою. Ми так самісінько могли стояти в коридорі біля вікна, або в класі біля лавки з книжками. А де ж ще? Стояли, розмовляли про всяку всячину. Лише обличчя наші світилися якимось внутрішнім світлом. Іноді, коли не було в класі виховательки, Фелікс міг покласти свою руку на мою. І цього мені було досить, щоб ходити окриленою цілий день. Не вірите? Звичайно, сучасні дівчата і хлопці скажуть: “Бреше!”. Або: “Теж мені святенниця!”. І зрештою скажуть, що це не цікаво. Ще б пак! При теперішній розпущеності та ще при сучасних телепрограмах дійсно мене буде важко зрозуміти. Скажуть: “Моралістка, навмисне вигадує, щоб нас на шлях істини поставити”. Не смішіть. Я нічого не вигадую, і все було саме так. А ви поміркуйте: коли все можна, коли все дозволено, коли молода людина відразу кидається у вир пристрастей і спішить все звідати, можливо, спершу вона й справді має відчуття розкованості і свободи. Але, погодьтеся, що дуже швидко все це набридає, а коли часто змінюються партнери (це тепер модне слово), почуття чи відчуття втрачають свою гостроту і стають лише фізіологічною необхідністю. Можуть психологи мені щось заперечити? Можливо. Я не психолог. Це моя власна думка, і зовсім не обов’язково приймати її без доведення, як аксіому. Ого, що розвела! Розвела, бо мені так би хотілося, щоб молоді люди кожен і кожна пережили те високе почуття любові, закоханості, взаємності, прекрасне і чисте як білість.
Від Фелікса завжди пахло гарним одеколоном і цигарками. (Курив, шибеник, хоч і голова ради дружини). Мені це подобалося. Мені все подобалося: що б він не робив, що б не говорив… Збожеволіти можна! Я любила, і він, здається, теж. І це було гарно. Кожну вільну хвилиночку ми були разом. Суперниць у мене не було, чого не можна було сказати про Фелікса.
Одного разу я по справах зайшла у 8 клас. Один хлопець, що був ніби–то прихильний до мене, вхопив мене за руку і протримав біля себе цілих півтори години і я не могла від нього вирватись. Тримав за руку і розмовляв зі мною. Я мало не плакала, та він мене не відпускав. Я сердилась, говорила йому всякі дурниці, та він лише посміхався.
– Нічого, почекає твій Фелікс.
Соромно було кликати когось на допомогу чи звертатися до вихователя, він же нічого поганого мені не робив. Він просто тримав мене за руку. Але в той час я його ненавиділа.
А в класі і справді на мене чекав Фелікс. Чекав і не розумів, куди я поділась. Тільки перед вечерею вирвалась я із свого полону.
– Куди ти зникла? – запитав Фелікс, коли я нарешті зайшла до класу. Я ледве не плакала. Розповіла. Після вечері хлопці обидва зчепилися. Я завмерла:
– Боже мій, що ж це буде!
Шепотіла я і, здавалося, не дихала.
Всі дивувалися з Фелікса, завжди такого спокійного і розважливого. Потім вони обидва вийшли на розмову.
Через день мій обідчик сказав:
– Тепер з тобою і розмовляти лячно – там в тебе такий охоронець.
Я усміхнулася і гордо так відповіла:
– Зі мною можна розмовляти, коли я того хочу.
Фелікс мені нічого не хотів розповісти про їхню розмову, сказав лише:
– Ще раз зачепить, скажи мені.
– І що ти зробиш?
– Тоді побачиш.
Але більше мене ніхто не зачіпав.