Було якесь свято. Ми гуртом пішли до клубу. А по дорозі я зайшла на пошту довідатися, чи нема мені часом листа. Лист був, і я взяла його з собою.

В клубі не було нічого цікавого – ще рано.

Котрась з дівчат сказала:

– Ходім до циганів.

– А чого?

– Та просто… Знаєте, там один циган так гарно співає. Цого соловейком звуть.

– О, ти вже й знаєш як його звуть.

Всі засміялися.

– Чула.

– Ну–ну, не виправдовуйся.

– Знаєм тебе.

– Ну то й що! Ходім, то побачите, який він гарний.

І ми пішли.

Гамірно, людно довкола табору. Всі стоять, дивляться – що тобі цирк. І як ті цигани можуть увесь час на людях? Звикли, певно. Хтось гукнув:

– Ей, Соловей!

І з’явився молодий кучерявий циган. Дівчата тільки ахнули. А хлопець перемовився з кимось, засміявся, а потім заспівав. І пісня ця була, скажу я вам! Я потім ніколи таких не чула, хоч слухала циганів зі сцени. Ні, не те. Жаль, що цигани вже більше не стоять табором біля нашого села: їм потім заборонили. Певно, і тому пісні циганські виродились або, правильніше сказати переродилися.

А Соловей співав. Мови ми не знали, а пісню, здається, розуміли.

От і мене помітили. Старша циганка, що колись заходила до нас, побачила мене і покликала до себе. Що робити? Йду. Сідаю біля неї на рядні. В руках у мене лист. Циганка просить почитати. От ще морока! Мало того, що сиджу тут на виду у всього села, то ще й листа вголос читати! Та вже мусила. Незручно якось відмовити. Лист, правда, був від дівчини, і нічого там особливого не було, та дещо я таки випустила. Циганка пригощає черешнями. Та яке там! Їсти черешні, сидячи на циганському рядні, на виду у всього села… Але спокуса одна була: поворожити. Ой, якби ж знала та циганка, як я хотіла, щоб вона мені поворожила! Нарешті я не витримала, бо добре розуміла, що більше такої нагоди в мене не буде, і попросила:

– Поворожіть мені!

І вже мені було байдуже, що на мене дивилося мало не все село. Циганка взяла мою руку.

– У тебе буде русявий чоловік, – сказала.

“Русявий! І Фелікс русявий!”

– Але щастя твоє у навчанні. Маєш вчитися, тоді будеш щасливою.

“Ага! Знає, що я школярка – ото й вигадує про навчання”. Але я на циганку не сердилась. Головне було те, що чоловік у мене буде русявий.

З тих пір я пройнялася симпатією до циганів. І навіть зараз, коли можна побачити їх у вкрай непристойному вигляді, не можу на них по–справжньому сердитись.

 

Увечері ми з дівчатами ходили собі по вулиці біля клубу. Повагом, потиху розмовляли, іноді притишено сміючись, з квітками в руках. Дівчата крадькома поглядали  в бік хлопців, що юрмилися біля входу до клубу. А за нами слідом ходила молода циганка, що була у нас колись з матір’ю. Боса, у циганському вбранні, вона була гарна і незвичайна. Дівчата казали, що її якось так чудно звати, але, якщо по–нашому, то це буде Маруся.

Маруся до нас не підходила, а все ходила та й ходила за нами.

А потім я пішла додому. А на другий день дівчата розповідали, що Маруся чомусь питала за мною.

Невдовзі табір пішов з–під нашого села, і я так і не довідалася, чому питала за мною циганська дівчина Маруся. А мені так хотілося знати.

 

Розділ XLVII. І знову гість.

 

Була неділя. Ми з мамою були удвох. Я перебирала платівки, коли мама здивовано сказала:

– Знаєш, біля наших воріт проходжуються двоє – туди–сюди…

– То й що?

– Одного я знаю: то наш білозорецький. Він з Сяньком на тракторі робить. А от другий…

– Що другий?

– Мені здається, що другий погано бачить. Певно, то до тебе хтось приїхав.

– До мене? Та ну…

Серце забилося хутенько–хутенько…

– Фелікс! Мамо, подивіться на його фотокарточку. Не він?

– Та ніби не він… Але ж я не придивлялася – незручно. Вийди на подвір’я – то, може, вони і зайдуть.

– Ще чого! Як хтось уже приїхав, то й зайде.

Кручу платівки. Аж тут Сянько з Маруською заходять. І вони помітили, що ті повз нашу хату ходять.

– Цей Петька не зайде. Бо він стидливий, – сказала Маруська, – а той другий – то не наш, і він недобачає. Певно, Танько, то до тебе. Іди клич гостя до хати – і будемо пити могорич.

– Не видумуйте!

Тут вже мене всі почали умовляти, щоб я вийшла на подвір’я.

– І що я там буду робити? Стану, як та лялька, і буду стояти?

Всі метушилися, всім було цікаво, хто ж це приїхав. Що приїхав, і до мене – це вже всім було зрозуміло. А от тільки хто… Мені і самій було цікаво. Але ж не вийду я й справді на вулицю кликати, та ще й не знати кого.

Тут Сянько зголосився йти в розвідку. Вийшов на дорогу, заговорив зі своїм трактористом, а потім до обох сказав:

– Може, ходім до хати? Пластинки послухаємо…

Хлопці переглянулись, посміхнулись і повернули до нас.

Тут мама з Маруською мене майже випхали з хати. Я гонорово вийшла на зустріч, не знаючи кому. Хлопці саме підійшли і привіталися. Це був Роман. Я зовсім не була втішена з такого візиту.

– Яким вітром? – спитала я не дуже люб’язно.

– Поїздом…

– Як же з Лановець добрався?

– Та… Добрався.

– Ти без речей?

– Речі лишив у Петра.

– Так ти приїхав до мене чи до Петра?

– Ну, я ж не знав… А може твої батьки будуть проти. Всяко буває…

– То чого тоді їхав?

Я була зовсім неввічлива, я просто була сердита.

– Іди і принось речі, якщо вже приїхав.

Ми сиділи на лавочці під хатою.

Петька стояв віддалік. А мої виглядали то з вікон, то з дверей: дуже вже їм кортіло знати, хто ж це все–таки приїхав.

Роман з Петром пішли за речами, а мої повибігали з хати.

Я їм розповіла історію з Романом, але не знаю, чи вони в таке повірили. Мама повірила, а інші…

Прийшли хлопці. У Романа була валіза і баян. Матінко моя! Як же ж він все це ніс?

Розмови, обід… а потім – баян. Грав він добре. Баян його слухався. Ото вже моїх відразу причарував. Любили в моїй родині музику і пісню.

По селу чутка пішла:

– Чули? До Ількової Таньки жених приїхав.

– До якої? До сліпої?

– Авже ж, до сліпої!

– Та ж вона ще в школі вчиться!

– Ну, то й що! Вийде заміж – та й уся тобі школа. Тепер так.

– Е–е, батьки не дозволять.

– А хто в них буде питати!

– Ой, так–так!

Судили–рядили баби біля криниці, і біля магазину, і просто по дорозі.

– Чули? До Кнолевої Таньки жених приїхав!

– До якої то?

– Та до Ількової, тої сліпої!

– Та ж вона ще мала!

– Е, то вона худенька і ростом маленька, а роками вже дівка.

– Та ж вона сліпа!

– То й що, і сліпі женяться.

– А діти?

– І дітей родять. Аякже!

– Як же вони?..

– Отак самісінько, кумо, як і ви…

Баби зареготали.

– Та я не про те… Хто ж їм дітей глядить?

– Певно, держава забирає…

– Ні, кумо, самі.

– Як самі? Не може того бути! Вони ж сліпі!

– А от я вам розкажу. Жили ми колись у Вільвові…

І пішла розповідь, довга і цікава, про сліпих, про те, як вони живуть, як працюють, як женяться. До нашої хати почалося справжнє паломництво. Всім конче треба було щось принести, щось позичити – хата не зачинялася.

А ввечері посходилися дівчата. Всі були просто вражені. Одна з найспівучіших, Ніна, шепотіла мені на вухо:

– Ну як ти можеш його не любити? В нього такі гарні голубі очі! Він так на тебе дивиться! Увесь час – тільки на тебе! А як він грає! Я б сама в нього закохалася, але я люблю свого Васю.

Ліда нічого не казала: Ліда знала все.

Раптом прийшла ідея:

– Дівчата, давайте підемо в клуб. І хай Роман нам пограє.

– О, давайте. І потанцюємо.

– А що, у вас нема баяніста?

– Та є, але він дуже кирпу гне: один же в нас. І баян тільки в нього… То пішли?

– Ходімо. Ти, Романе, як?

А що Роман міг сказати, коли я вже пішла збиратися? І ми пішли в клуб. Правда, розташувалися ми надворі, бо був такий теплий і тихий вечір, що не хотілося йти від нього кудись в будинок.

Роман грав, дівчата танцювали, а я з виглядом королеви замовляла, що він має грати, а Роман беззаперечно слухався мене, а дівчата захоплювалися і по–доброму заздрили.

Поверталися пізно. Було темно. Дівчата обережно вели нас з Романом додому. Часом якась ойкала – стала в болото. Але всім було гарно і весело. А Роману? Не знаю, може, і йому також…

 

Більше тижня гостював у нас Роман. Мама жаліла його, особливо, коли дізналася, що він сирота.

– Ну чого ти, Танюсю, з ним так суворо розмовляєш? У нього ж нікого на світі нема.

– А у мене що, детдом?

– Не кажи так – гріх! Він он з якої далини до тебе приїхав.

– То що мені тепер заміж за нього виходити?

– Ну чому заміж? Хай погостює, а ти з ним будь лагідною.

– Ну, звичайно, щоб він ще приїхав! Правда? І так балачок – на все село.

– Поганого не говорять. Кажуть, що, мовляв, от як воно буває: тут зрячі дівки сидять, а до сліпої жених приїхав.

 

Ми з Романом багато розмовляли, але ще більше мовчали. Або просто він грав, а я слухала. Він показав мені охайно переписані в зшиток мої листи. На титульній сторінці було написано “Листи Т.І. Кноль”. Боже мій, хоч би ж в тих листах було щось цікаве або про любов, а то… я чітко сказала йому, що продовжую любити Фелікса і полюбити нікого не зможу. А якщо когось і полюблю, то не Романа – в тому я була впевнена.

Правда, про це  вже я йому нічого не казала – вистачило такту. Впертий, настирливий, мовчазний, трохи самовпевнений, хоча й емоційний. Свої переживання крив у собі. Такі характери мене не приваблювали. Мені подобались добрі, відверті, такі, що на виду.

Та от Роман почав збиратися їхати. Була проблема якось відправити його до Лановець. Десь напитали, що має йти машина з колгоспу. Нам пообіцяли його взяти. Я також пішла провести Романа, так що село вже мало на що дивитися. Баби розвивали тему далі:

– Іде, випроваджають.

– А казали – заміж виходить.

– Чула я, кумцю, що він дуже хотів. Вже й батьки згодилися, бо дуже вже славний хлопець.

– То чому ж тоді не виходить?

– Не хоче.

– Хто? Танька не хоче?

– Танька. Каже: мені треба школу закінчити. Я вчитися буду.

– От дурна! Буде він її чекати! Тепер такі часи…

– Е–е, не кажіть! Вона розумна дівчина. Вивчиться, буде мати кусок хліба, а тоді вже й заміж. Толкова дівчина!

– Не знаю, чи то правда, але я чула, що вона вірші складає.

– А так, складає. Наталці Крисовій на весілля як зложила вівата, то всі плакали. Ще маленька була, а так склала, що й старий би не придумав.

Роман поїхав, а село ще довго мало теми для розмови.