Під каштанами 2005 рік

Розіслано по всій Україні

Перевидається з видання видавництва «Край»Львів,край,2001 р

Завідувач редакційно-видавничою групою

О. П. Кирієнко

Редактор за Брайлем

О. М. Савченко

Підписано до друку

7 7, 2005.  р.

Обліково-видавничих аркуші 2,0

Брайлівських аркушів 78.

Тираж 93 прим.

 

Республіканський будинок звукозапису та друку

Провулок Т. Шевченка 4,

Київ-1, 01001.

 

Зміст

 

Замість передмови

Куди привела мене стежка

Перший дзвінок

Молитва до ангела

Перша вчителька

Театр

Шести крапка

Свято

По сходинках

А ми собі росли

У колгоспі

«А ми собі розійшлися межи людьми, мов мишенята».

Давай дружити

«Реставрація».

Свята і будні

Лист до батька

«Ще тумани сиві і зійшлися з полів».

Відлига

Ми дорослішаємо

Розповіді батька

Отак й воно буває

Рита

Читальники

Мої вчителі

Дядечко з газети

Закохані

Авангард

Дострокові екзамени

«Що? Дівуєш?».

Нічний етюд

У Москалівці

Дощі і дуть

Розлука

Вчитися без Фелікса

Витівки

В сімейному колі

Життя- як пісня

Клубочок

Зрада

«Нови час- нові віяння».

Гортаючи старі журнали

Перший бал

Зустріч

Про все потрохи

«Увага! Увага!».

Гість

Знову вдома

І знову гість

Демократизація

Ще одна зима

Ті, хто поруч

Мушкетери

Яросько

Те, про що чомусь не розповідали нам учителі

Останні канікули

Кроки… чи рік до випускного

Господині

Тріумф

Я їду в гості

до фінішу

Бунт

Фініш

у той широкий світ

епілог

 

Під каштанами

(Замість передмови)

 

Я продовжую розповідь про себе. Та стежка, що почалася від батьківських воріт, привела мене під каштани – під ті каштани, що росли у нашому шкільному саду у місті Львові по вул. Івана Франка. Отже “Під каштанами” – це пряме продовження “Стежки від воріт”.

Ця розповідь – скромний дарунок моїм друзям, моїм вчителям, тим, хто є, і тим, кого вже немає. Я б дуже хотіла, щоб та книжка вдалася, бо вкладаю в неї частинку свого серця. Боюся лише, що не зможу передати свого хвилювання, поруху душі, теплого повіву тих років. Боюсь, що не стане мого хисту  передати те святе благоговіння, що почуваю я до кращих своїх вчителів, котрі намагалися вкласти в наші голови, в наші душі все світле і добре, а коли щось і не проросло, то в тому вже не їхня вина. А чия? Не знаю. Може, наша, а може… втім не люблю, коли провину за свої гріхи чи недоліки складають на суспільство, на державний устрій чи ще на когось там. Відповідальність за свої вчинки людина має нести сама. Але, на жаль, як правило, у нас ніхто ні за що відповідальності не несе. Або, правильніше б сказати, відповідають не ті, що мусили б. І це у всьому або майже у всьому. Скоюють злочини одні – судять і садять інших… Але це вже інші теми для інших розмов.

А зараз… Я хочу згадати школу, такою, якою вона була колись, в мої далекі шкільні роки. Прощайте, мої сивини, я повертаюсь у своє дитинство, у свою юність, у своє кохання, – словом, у свій інтернат, під рідні каштани, що сумували і тішилися зі мною.

Агов, роки мої далекі, озвіться до мене шкільним дзвінком… О, чуєте? Дзвенить… Шкільний дзвінок… Перший чи останній?.. Мабуть перший. Бо хочу все пережити знову, – все, до дрібнички, до сльозинки, до болю, до щему, до радості. Ходім зі мною. Чуєте? Дзвінок…

 

І. Куди привела мене стежка.

 

Батько віз мене у Львів. Я там мала вчитися в школі для сліпих дітей. Тодішні поїздки не прирівняти до теперішніх: сів собі в поїзд чи автобус – та й поїхав. Тоді ще прямих маршрутів не було. Щоб добратися до Львова, нам треба було пересісти в Тернополі, потім в Золочеві. Але перед тим ще якось треба було добратися до Лановець. Пішли до чоловіка, що возив пошту (возом, звичайно), домовилися з ним, а то набере людей – потім не сядеш. Цей транспорт був надійний, бо пошту возили в будь–яку погоду.

Ночували в Золочеві на вокзалі, а вранці, тремтячи від ранкової прохолоди, пішли на поїзд і незабаром вже були у Львові.

Львів зустрів мене незвичним для мене шумом. Машини, трамваї, багато людей – аж страшнувато спершу. Батько міста не знав: куди і чим їхати. Ми багато йшли пішки. Я була до такого незвична. Втомилася страшенно, а ще черевики тиснули. Батько вже мене і на плечах ніс, і врешті–решт зняла я ті осоружні черевики і пішла по місту боса. Бруківка була гаряча, кожен камінчик був гладенький, вичовганий машинами і людьми.

Нарешті школа. Мені довелося знову взутися. Доріжка до будинку стала ніби продовженням отої стежки від батьківських воріт. Я, звичайно, тоді до філософських роздумів  схильна не була. Я хотіла пити. Вода з–під крану явно відрізнялася від води з нашої криниці: вона була тепла і мала якийсь запах. Я її пити не могла. А ще я дуже хотіла десь присісти. У мене нестерпно боліли ноги. Я хотіла спати.

Та раптом на мене війнуло прохолодою: то затінили вулицю дерева моєї майбутньої оселі. Вони були ніби заслоном від гамірної вулиці. Дерева кликали мене, обіцяючи мені свій захист. Ніхто не чув того поклику, а я чула бо звикла спілкуватися з природою, з усім живим.

На узвишші стояв великий гарний цегляний будинок, на фасаді якого було написано “1851 – 1901”. Тут була міжобласна школа–інтернат для сліпих дітей. Тут сліпі дівчатка і хлопчики вчилися писати і читати, набували якихось знань і оволодівали найпростішими виробничими професіями. Тут мала вчитися і я.

Пізніше я довідалась, що ту школу заснував якийсь–то граф, а ще пізніше довідалася, що не якийсь–то граф, а Віцента Заремба–Скшинський. У нього, виявляється, був сліпий син Володимир, котрий помер. І от в пам’ять про свого сина граф і заснував школу для сліпих дітей і виділяв на її утримання чималі кошти. Цей обов’язок переходив і до його спадкоємців. Заснування школи припало на 1851 рік, про що й свідчила перша цифра на фасаді будинку. Школа була спершу в іншому місці, на Личаківці, а потім збудували оцей будинок по вулиці Івана Франка (колись Святої Зоф’ї). Це вже було у 1901 році, про що свідчила друга цифра на фасаді будинку. Про все це я довідалася пізніше. А поки що… поки що нас пропустили масивні парадні двері цього старовинного будинку, що від тепер мав стати мені домом. Я почула дитячі голоси, біготню, скрип якихось дверей… Все чуже, незвичне. Було трохи лячно. Як я тут буду сама? Митарствам нашим кінця ще не було. Виявилось, що нема аналізів. Звідки нам було знати, що вони мусять бути? Потрібно було йти на вулицю якогось Короленка. Де вона – хто зна. Я уже не могла й думати про те, щоб знову кудись йти. Але що робити? І ми  знову пішли. Я вже мало що зараз пам’ятаю з тих наших походеньок. Але ми нарешті повернулися до школи, і я сіла на лавку. Мені вже було однаково, куди мене подінуть, аби тільки нарешті відпочити. Я навіть їсти не хотіла.

Розмовляв зі мною, як я дізналися пізніше, директор школи – низенький товстенький дядечко – Ізраїль Павлович. І зовсім він був не Павлович, це вже, щоб дітям було легше вимовляти його ім’я. Говорив лагідно, питав табличку множення. Я йому охоче відповідала, декламувала вірші. А треба вам знати, що мені йшов уже одинадцятий рік, і від своїх братів–школярів я встигла дещо почерпнути. Декламувала я йому і свої перші нехитрі спроби віршування, якщо їх можна так назвати.

Я сиділа на лавці біля учительської. Мені звеліли чекати. Йшла педагогічна рада. Я ще тоді не знала, що це таке. Потім мене запросили в учительську, і я перед всіма вчителями складала свій перший іспит з математики, літератури і віршописання. Але страху ніякого я не відчувала. Дівчинка я була смілива і балакуча, а потім, я і не підозрювала, який у мене був серйозний екзаменатор.

Чому ж стільки уваги було приділено моїй маленькій персоні? Річ у тім, що я була вже для першого класу переростком. Тоді це було не диво. Одні не знали, що є така школа, інші з якихось причин не могли раніше віддати дитину. Так що винятком я не була, майже всі мої однокласники були моїми однолітками, але, слід віддати належне Ізраїлю Павловичу: він розмовляв з кожною дитиною, котру приймали до школи, оцінюючи її здібності. Так він допоміг не одному переростку подолати молодші класи в скорочений термін. Допоміг він і мені – земля йому пухом, і нехай ця добра справа йому десь там зарахується.

Педагогічна рада вирішила, що моє місце в третьому класі. Мені про це нічого не сказали, але вчителька, що мала грудний приємний голос, лагідно мене запитала:

– Ти хочеш вчитися в моєму класі? У мене хороші дівчатка.

Це була Віра Тимофіївна – вчителька третього класу. Але я тоді ще того не знала. Я взагалі нічого не знала, бо потрапила в інший світ, що дуже відрізнявся від того, в котрому я досі жила.

Для того, щоб я осягнула мудрість шрифту Брайля (так, виявляється, називалося те крапкове письмо), мене все–таки посадили в перший клас. Я всього того не знала і вважала себе ученицею першого класу. Та так зрештою воно і було.

А ще мене повели у медпункт. Там господарювала Марія Абрамівна. Уважно послухала мене – і щось їй не сподобалося. Вона запідозрила у мене порок серця. Я була звільнена від фізкультури, хоча й не знала до ладу, що воно таке.

А я мала приходити у медпункт щодня і пити якісь краплі. Про краплі я ще якийсь час  пам’ятала і таки приходила їх пити, а про фізкультуру… письмового звільнення не було. Усно я сказала вчительці, а потім все забулося. Та й краплі я згодом пити перестала. Та й пороку в мене ніякого не було. Все це були наслідки батьківських сварок і моєї на них реакції. З часом все минулося. Та здоров’я в мене бажало б бути кращим. Та все це потім. А зараз… Я щойно входжу в свою інтернатську родину.

 

Та от з формальностями покінчено. Перше, що зі мною зробили, це остригли мої довгі коси. Тепер я розумію, що було це правильно, але тоді я плакала. Мене доручили дівчаткам третього класу, щоб ті повели мене у баню. Для мене, сільської дитини, було таке диво, коли тепла вода ллється тобі на голову, – душ! Я і зараз більше від ванни люблю душ. А тоді мене важко було витягнути з води.

Та ось із тим покінчено. Я переодягнена у все шкільне, стала членом інтернатського колективу. Я не плакала, не сумувала, як це часто бувало з моїми ровесницями. Я була така рада, що ви й уявити собі не можете. Ніхто того не знав, а я знала: я не прокидатимусь від розпачливого маминого крику, не буду кидатись між батьків, намагаючись врятувати мою нещасну маму від батькових кулаків.

Але  як же там мама? І на часинку мене огортала тривога. Але я була дитина, а довкола мене бігали мої ровесники, і я бігала з ними, сміялась і багато співала. Мушу зізнатись, що серед моїх пісень не було ні однієї дитячої, а все більше про любов. Тут я вперше зустрілась з варіантністю народних пісень. Дівчатка приїхали з різних областей, і в них ті самі пісні співалися трохи по–іншому. А як же ж має бути правильно? Мені здавалося, що мусить бути єдиний правильний варіант. Особливо ж мені подобалося знайомитися. Я перезнайомилася з усіма молодшими дівчатами,  хлопці в той час ставилися до нас не дуже…  Більш того, ставлення було навіть вороже. Хлопець міг дівчину образити, обізвати, навіть набити. Декого я побоювалася. Але ми, першаки, були собі окремо. Отже, я була звичайною, справжньою дитиною. Мене тішило абсолютно все: і великі коридори, по котрих можна було прогулятись взад – вперед, і весела спальня, де стояло аж двадцять два ліжка, і тут спали майже всі дівчата, крім найменших з дошкільної групи. Дошкільнята мали свою окрему кімнату. Там вони спали, їли, бавилися. Крім ліжечок, там стояли низенькі столи з маленькими дитячими стільчиками. Була в них няня і вихователька. Були це переважно сліпі діти, котрих познаходили на вокзалах, або попривозили якісь сусіди чи далекі родичі. Їх тут було восьмеро чи дев’ятеро. Якщо врахувати повоєнні часи, то знедоленим дітям тут жилося непогано. Ми, першокласниці, їли  з малечою. Очевидно, щоб старші, коли бігли по сходах, нас не поперевертали. Мені це також подобалося. Лише дуже втомлювалися ноги. Я не звикла цілий день бути на ногах. Набридли черевики, котрі не можна було скидати зранку і до вечора. Я дома могла собі сісти, підігнувши ноги, на ліжку лягти.  А тут треба було майже увесь час стояти, ходити або сидіти за партою. Гнітило те, що я весь час була на виду у вихователя, від того було не по собі.

Навчання ще не почалося. Нам щось читали, ми гуляли в саду. Можна було взяти якусь іграшку, але я не брала: по–перше – соромно, бо я вже школярка, – по–друге – я одною іграшкою бавитись не вміла. Мені потрібен був якийсь певний набір. Гра для мене була, ніби маленький спектакль, і в ньому мали бути дійові особи. Я не розуміла, як можна бавитись, скажімо, одною машинкою. Просто собі возити її? Зовсім не цікаво. От, якби вже скорше те перше вересня. І я чекала того дня. А якби я була трошки доросліша, то подякувала б, напевно, тій стежці, що починалася від воріт мого дому і привела мене під каштани, що росли у шкільному саду. Але я ще була така мала і нерозумна, що не дуже над тим замислювалася. Я лише скорше хотіла навчитися писати. А стежка? Вона собі привела мене та й утекла назад до батьківських воріт, залишивши мене під каштанами.

 

ІІ. Перший дзвінок.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

three × three =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.