ІХ. А ми собі росли.
Мене дуже втомлював режим дня. Навіть, коли я стала дорослою, я ніколи не була за режим. За все своє перебування в інтернаті я до нього так і не звикла. Все – по дзвінку: вставання, зарядка, прогулянка, сніданок… Боже мій можна збожеволіти. Лише в неділю трішки щось мінялося: на годину довше можна було спати та не було фіззарядки і уроків. Декотрі дівчатка любили прокидатися раненько, то я просила розбудити мене о 6–й ранку тільки для того, щоб дістати насолоду, що ще можна цілу годину спати.
Відмінницею я вже не була, але вчилася непогано. Важко давалася російська. У класі нас було п’ять дівчат. Між дівчатами і хлопцями дружби не було. А ще чомусь називали одні одних тільки по прізвищах. Це вже, певно, йшло від вчителів.
Надходила весна. У нашому саду обізвалося птаство. Сидиш на уроках і слухаєш вже не вчителя, а птахів. З прогулянки приносили ряст. Мені було його жаль, бо він швидко в’янув. Уроки фізкультури проходили надворі. Ми в основному просто гуляли. Вчителька фізкультури була лагідна і якась зовсім не спортивна. Мені здається, що вона просто нас жаліла до чогось заставляти. Ми собі гуляли, грілися на сонечку, співали. Аж тут вперше я дізналася, що, виявляється, є таке свято, як день народження. І як дівчата довідалися, що у мене цей день припадає на 22 квітня, не знаю. Тиждень вони потай від мене збирали свої другі сніданки: пряники, вафлі, цукерки. Пошили торбинки із нашого цупкого паперу, поскладали всю ту смакоту і подарували мені. Марійка ще від себе подарувала хустинку, обшиту мереживом, і брошку дзвіночки. Кращих подарунків я в житті не одержувала.
Дорогі мої дівчатка, нас так мало залишилося та й тих розкидала доля в різні кінці. А ми з Марійкою, хоч і у Львові, та зайвий раз зустрітися часу бракує. Таке життя. Що тут поробиш! Роки пролетіли, що й не встигли ми набігатися, надихатися тим цілющим повітрям нашого шкільного саду. Особливо ж весною, коли все цвіло, коли ми з Марійкою могли зривати маргаритки і кульбаби. Теплинь, сонечко, зелень, височенні каштани. Навпроти нашої школи, очевидно, жив якийсь меломан.
У нього завжди гриміла радіола, крутилися платівки тодішніх пісень – найрізноманітніших. І від того було веселіше, і весна ставала кращою.
Одягали нас так собі старенькі платтячка, коричневі або темно–сині. А ще часом – чорні фартушки або халати. Уявляю собі, як ми виглядали. Я не знаю, чи дозволялося одягати щось домашнє. У мене нічого не було – то я й не журилася: ходила в тому, що давали. Черевички на шнурках, пальта – які прийдеться, були навіть шинелі. Зате весною в нашому одязі відбувалися деякі зміни: нам давали ситцеві чи штапельні платтячка.
Харчі були теж не дуже. Здебільшого каші та макарони. Я була до їжі перебірлива: то мені не до смаку була напівсмажена великими кусками цибуля, то не подобалась солодка підливка до каші чи макаронів. А про супи вже й казати нічого. Словом їла я абияк, частенько лише чай і хліб з маслом. Мами не було, а вихователі не могли кожну дитину умовляти, щоб вона їла. Я була маленька, худа як трясця, квола й слабка. Ще трохи худішою була Марійка. Всі казали, що ми з нею дуже схожі. До Марійки часто приїжджала мама і щось смачне їй привозила. У нас було заведено пригощати всіх. Ну, звичайно, найбільше припадало мені.
Найчастіше ми гуляли з Марійкою, а ще з Нелею, особливо, коли співали. З третього класу уже записували в шкільний хор, а потім ще організували хор піонерський. Пісні були дуже патріотичні: про Леніна, Сталіна, партію і комсомол.
Москва – Пекин,
Москва – Пекин!
Идут, идут вперед народы,
За светлый труд,
За прочный мир
Под знаменем свободы.
Я дуже любила співати, але таке було просто нецікаво. Хотів нас вчитель навчити пісню про колгоспних буряківнець. Все було б добре, ми її вже й вивчили, але там були такі слова:
А у вечері, у клубі
Нас чекали хлопці любі.
І не дозволили. Хіба можна в школі про хлопців?
Дуже багато проводилося бесід про дружбу дівчат і хлопців, але все це були тільки загальні фрази, а насправді всі вчителі і вихователі чомусь дуже боялися тієї дружби. Ми, правда, були ще зовсім малі, та й хлопці до нас підходили хіба що з кулаками та каштанами. Та вихователі до нас вже ставилися з якоюсь підозрою: чому в класі? Чому з хлопцями? Що ви тут робите? Та ми були ще надто малі, щоб на таке зважати.
Вчитися було цікаво. Та кожний вчитель на кожнісінькому уроці починав і закінчував словами про “батька Сталіна”.
Піснею про Сталіна
Починаємо день.
Кращих ми не знаємо
На землі пісень…
У країні Сталіна,
У країні Рад
Ми ростем – зростаємо,
Як зелений сад.
Це вже було занадто. Таке звеличення. Воно просто не вміщалося у дитячих головах і вже не сприймалося. Було тільки нестерпно нудно. Але такі були часи. І вчителів не можна було звинувачувати: їм треба було працювати.
Шкільний сад ділився на просто сад і другий сад. У другому саду росли буки. Восени ми назбирували тих букових горішків, іноді якось там смажили, а частіше їли так. А ще там росли груші, яблука. А ще там просто було гарно. Була ще і Тухольська долина. Хто її так назвав – не знати, але нам радили краще туди не ходити. Хлопці, звичайно, ходили. Курці там вчилися курити.
Все це і був наш інтернат, наш дім, наш рай. Коли чуєш іноді страхітливі розповіді про інтернати, то наш і справді був раєм. Нас все–таки любили, якщо й не всі вчителі та вихователі, то більшість.
Пам’ятаю, чомусь у неділю нам не давали другого сніданку. Правда, сніданок той був… півтори вафлі, або два пряники, або дві цукерки, або кусочок хліба з повидлом… Але все–таки хоч щось. Іноді з нами в неділю чергувала Антоніна Алойзівна. То вона ходила на кухню і випрошувала у поварів для нас сухарів з білого хліба. Ми радо хрумкотіли сухариками, а вихователька була, очевидно, рада, що хоч щось зробила для тих нещасних дітей. Правда, ми себе нещасними не вважали, тому ми і не любили, коли сторонні охали та зітхали, жаліючи нас.
Метода наших вчителів була така: нас переконували, що ми такі ж, як і зрячі. І робити мусимо все те, що роблять зрячі. Може та метода і має свої мінуси, але вона чомусь мені більше до душі, ніж теперішня, коли дитині–інваліду ледве не з пеленок втовкмачують, що вона знедолена, неповносправна, із зниженим інтелектом чи ще там що. Ми тоді соромилися всяких подачок, хоч і ситі були не завжди і одягнені абияк, та людська гідність у нас була. Я вдячна своєму інтернату, своїм вчителям і вихователям, що виховали мене такою, як я є. І не боюся зайвої патетики.
Закінчувався навчальний рік. Ми нищили свої зошити, відриваючи для себе чистий папір. В класі розпалили грубку, і хлопці спалювали непотрібні рештки наших шкільних зошитів разом з добрими і поганими оцінками. Тут–таки сиділа і наша Віра Тимофіївна, лагідна, зовсім не сувора. Незабаром ми роз’їдемося додому. Залишаться тільки сироти. З нашого класу залишалися Неля і Люся. За мною мав приїхати батько. Я з нетерпінням його чекала. Мені раптом так захотілося додому, що, якби мала крила, то злетіла б. У мене було стільки нового, я стільки хотіла розказати і мамі, і Ліді, і всім. Додому, у мою Білозірку! Боже мій, як могла я стільки прожити без мами, без Ліди, без села?
Х. У колгоспі.
Чи то хата поменшала, чи я виросла… Після великих шкільних коридорів і класів батьківська хата здавалася маленькою. Всі позбігалися, бо я приїхала. Батько урочисто дістав привезений із Збаража колись папір, всіяний крапками:
– Ану, читай.
Всі затамували подих. Крапки притерлися, але тепер я могла їх прочитати. Це були сторінки з журналу “Советский школьник”, що виходив тоді шрифтом Брайля. Я прочитала. Батько був дуже гордий.
– Ну?.. Три класи за один рік пройшла! Директор хвалив. Книжку подарували.
І я почала вечорами читати батькові п’єсу С.Міхалкова “Я хочу домой”. Читала я геть–таки нікудишньо, бо російську вивчала недавно, а там ще й німецькі фрази, латвійські імена. Але батько при найменшій нагоді всім демонстрував, яка я в нього грамотна.
Позбиралися дівчата, їм також цікаво. А я розповідаю – аж захлинаюся: і про школу, і про хор, і про концерти.
А в селі було невесело. У нас організовувався колгосп, навіть два: село велике, отже і поділили надвоє. Позабирали коней, вози, плуги, борони, – все. Нашу лошичку, тобто кобилку, звісно, також. Пам’ятаю, як батько радів, коли купив її: молоденька, швидка, гарна. Натішився – тепер віддавай. Дехто пробував приховати одне чи два колеса до воза, якогось старого плужка: може, здасться, може ж не надовго ті “колхозы”. Шкода праці! Нишпорили по горищах, знаходили, забирали, ще й погрожували. Забирали і зерно на насіння. Батько був дещо приховав: у полі закопав. Та хтось, видно, підгледів та й украв. Ми залишилися без хліба.
Біда прийшла. Та не лише до нас – до всіх. Хто назбирав колосків – тюрма. Йшли поночі, потай прачами молотили зерно: хоч дітям на паляниці. Кого піймали – біда. Батько працював. Але за цілий день могли записати лише 0,25 трудодня. Та й з тих трудоднів ніякого толку. Заплатили людям на трудодень по 370 грамів. Батько приніс 37,5 кг непровіяного зерна та й зажурився:
– На, жінко! Бачиш, скільки твій господар заробив? Годуй сім’ю, петлюй, одягай, взувай, годуй кабани…
Мама заплакала:
– Як жити будемо?
Сум стояв у хаті. Наша хата була пошита сніпками з соломи. Сніпки погнили, а нових ні з чого було зробити. Коли надворі йшов дощ, то в хаті він ішов також. Мама підставляла відра, миски.
– Було добре, а стало ще ліпше, – з гіркотою казав батько.
На селі було двоє таких, що до колгоспу так і не пішли. Їх називали індусами. А в народі і пісню склали:
А індуси їдять гуси,
Петльовані пиріжки,
А колгоспники по полю
Та й збирають колоски.
З першу вони сіяли своє поле, а потім у них таки землю забрали, але індуси залишилися індусами і до колгоспу не пішли.
У нас тепер не було навіть корови: нічим було її взимку годувати.
А тут ще нова напасть. Мій батько був добрий господар, і будівлі у нас були зроблені по–господарськи: комора, хлів, стодола, мурований льох, – всі в ряд, по одну лінію. От прийшли люди з сажнем, заміряли і сказали батькові:
– У вас довжина будівель на стільки–то більша, ніж має бути у бідняка. Значить, ви – середняк. Ми мусимо відрізати частину будівлі.
До батька довго нічого не доходило: для чого руйнувати будинок? Та йому дали шанс:
– Можете у себе зробити конюшню для колгоспних коней. І відповідно, ви ж і будете конюхом.
Батько погодився. А що він ще міг?
У нас поставили щось дванадцятеро коней. Та біда: годувати тих коней нічим було. На коня видавали 4 кг гнилої замерзлої соломи на добу. Батько навіть жалів запрягати тих нужденних коней: ніс ту солому на плечах. Кінь лягав, а вранці вже не міг встати. Трошки підніметься – падає, і ще раз підніметься і падає. Отак зо три дні помучиться і здихає. Приїжджають тоді, складають акт, здирають шкіру, а все інше – на свиноферму, варити свиням. Мама плакала.
Ранком батько кликав її:
– Іди, жінко, будемо коней зводити.
Якщо вдасться такого коня на ноги звести, то поживе ще. Мама зірвала собі крижі, ходила підв’язана. Потім батько придумав, як глузливо називало начальство “колиски для коней”: до бантин чіплялися шлеї, проводилися попід живіт коневі, і другий кінець знову чіплявся до бантин. Хоче кінь впасти, а “колиска” йому не дає. Мука, але кінь живий.
Якось взимку батько дізнався, що невміло були зроблені кагати для колгоспних буряків. Буряки померзли і лежали просто зверху. Матюкнувся мій батько, запріг пару коней, що ще сяк–так могли воза тягнути, та й поїхав за тими буряками.
– Ніколи не крав, а тепер мушу, бо не можу довитися, як ті коні мучаються. Якщо сяду в тюрму, то із–за колгоспних коней.
Тепер у нас кожного дня на плиті кипіла виварка буряків. З соломи різали січку, мішали з м’ятими буряками і так годували коней.
Сусід матюкався:
– Ти, Ілько, якийсь чисто дурний! Тобі що ордена дадуть! Калхозних коней жаліє! Хай здихають к такій матері.
– Ні, Микито. Кінь – то є кінь. Він не винен, що його в калхоз взяли.
– А як тебе зловлять і посадять, – не здавався той.
– То буду сидіти, – приречено зітхав батько і знову їхав за буряками.
А сестри працювали влітку і вдень і вночі, – за ніщо, гірше від панщини. Сянько сів на трактор. Також працював майже цілодобово. Передрімає десь у полі і знову працює. І як тільки люди витримували. Приходили з поля від буряків, не лягали, а падали, щоб відпочити, а тут бригадир смикає: до зерна, до віялки на всю ніч. І мусили йти. Одна жінка із злості і втоми якось взяла величезну каменюку та й кинула у горлянку ненависної віялки – та і подавилася.
– От і нехай, а ми тим часом відпочинемо.
Ті, хто був молодший, тікали з села у місто: вчитися, працювати, ким–небудь, куди–небудь, за що–небудь, аби тільки подалі від колгоспу. Спершу те ще вдавалося. То вже потім почали чинити всякі перепони, не давали довідок, аби якось людей затримати. Та молодих затримати було неможливо. Як тільки могли, вони рвалися із села, що перетворилося на каторжанський табір.
ХІ. “Ми розлізлися межи людьми, мов мишенята” (Т.Шевченко).
Сестра Ніна виїхала з села ще до настання колгоспів. Її чоловіка Степана забрали в армію – він втік. Його ловили – він тікав. Нарешті – таки забрали у морфлот. Все це тягнулося роками. А Ніна була тут із свекрухою. Не зжилися. Свекруха судила її по селу, слідкувала за кожним окрайцем хліба. Плюнула на все моя дзвінкоголоса сестричка – та й завербувалася на Донбас. Про Донбас тоді розповідали всілякі страхіття. Казали, що там і голод, і бандитизм. Певно, так воно і було. Та мою Ніну вже ніщо не могло спинити. Донечку залишила свекрусі, виробила паспорт на дівоче прізвище, – та й поїхала. Я тоді ще дома була, а не в інтернаті. Підійшла до мене Ніна, дала мені свою фотокарточку, маленьку, що для паспорта зробила, заплакала і тихенько сказала:
– Прощай Танюсю! Не знаю, чи ще колись побачимося. Нічого нікому не кажи. Я завербувалась і їду на Донбас.
Але про таке хіба можна було не казати? Ніна не витримала і заплакала, прощаючись із своїм родом.
Потім поїхав Степан у ФЗУ, в Кривий Ріг. Там з нього мали зробити шахтаря. І зробили. І спустився він, зовсім ще хлопчик, в шахту. Навіть від армії його звільнили. Потім колись ми будемо гортати його альбом з фотографіями. А на тих фотографіях – здебільшого похорони. Похорони шахтарів, що загинули в шахті. Про це тоді в газетах не писали, по радіо не повідомляли, співчуття рідним не висловлювали. Лише в Степановому альбомі було написано: “Шахтар в шахту спускається – з білим світом прощається”.
Другий мій брат Гриша, що з допомогою батькової сестри тьоті Нюсі та досягнень тогочасної медицини подолав таки свою страшну хворобу туберкульоз, жив у Збаражі. Звичайно, тепер йому треба було берегтися, але головне – живий. Працював фотографом–портретистом. Навіть для якогось журналу робив фотографії. Іноді приїжджав додому, але не надовго.
А тепер в дорогу зібрався батько. Було йому тоді вже за п’ятдесят, але мусив, бо треба було якось жити. Вербували у Дніпропетровську область. Він завербувався. А в Тернополі до них підійшов інший вербовщик і почав їх “перевербовувати” на лісоповал в тайгу. Обіцяв золоті гори і високі заробітки. От не знаю лишень, чи казав він їм про страшні морози, від яких тріскалася земля і дерева, про комарів, що влітку засипали очі, і т. ін. Думаю, не розповідав. А тому спокусився багато хто, навіть дівчата. Подумав мій батько і сказав:
– Там я ще не був.
І погодився.