Під каштанами 2005 рік

Нарешті завтра, завтра перше вересня. Вчителька нашвидкоруч навчила мене віршика, котрого я мала розказати перед всією школою. Тільки подумати: перед всією школою.

І от – ранок. Я прокинулася якась піднесена і урочиста. Сьогодні! Сьогодні!

Але мене незабаром опустили з небес на землю. Трохи зіпсували свято, довели мені ще раз, що самих лише радостей не буває.

Після сніданку хтось покликав мене у спальню:

– Іди, там твоє ліжко перекинули.

– Перекинули? Хто?

– Чергова по спальні.

Я прийшла у спальню. Перекинули, виявляється, не ліжко, а пом’яли і зіжмакали все, що було на ліжку. Я нічого не розуміла. Я ж його застелила. Розрівняла ковдру з простирадлом. Поклала розрізом донизу, з обох боків підкотила всередину, розрівняла, підбила і поклала подушку. Покривал у нас не було. Я стояла і плакала. Біля мене співчутливо юрмились дівчата. Котрась сказала:

– Від сьогодні почалося чергування старших дівчат. Ти, мабуть, не так застелила.

– А як треба?

Мені показали. Виявляється, потрібно було постелити ковдру розрізом доверху, розрівняти гарненько і закласти з обох боків, тільки наверх, але, щоб розріз було видно. Так застеляли всі – свій стандарт. Добре, тепер буду знати.

Я заспокоїлась, але відчуття злету чомусь зникло. Йдемо на урочисту лінійку. Квітів нема. Бо хто б нам їх купив? Тоді батьки не були щедрі на гроші, бо  самі їх не мали.

Прохолодно. На шкільному подвір’ї всі учні і вчителі. А я, маленька і перелякана, стою на шкільних сходах і розказую віршика, що навчила мене вчителька:

Рано–вранці малишок

До нас в школу проситься:

“Відчиняєте ширше двері –

Дуже вчитись хочеться”

А потім мені дали в руки шкільний дзвінок – і я подзвонила. Більше я з тих урочистостей нічого не пам’ятаю. А потім ми пішли в клас, маленький, затишний, де стояло всього чотири парти і учительський стіл зі стільцем.

 

В першому класі нас поки що було четверо: два хлопчики і дві дівчинки. Отже, моєю однокласницею була Марійка Дундева, – сирітка, що виховувалась тут–таки в дошкільній групі. З хлопців мені більше подобався Івасик, що мав тоненький дитячий голосок і вмів тьохкати соловейком. Ілько мені не подобався. Він був якийсь грубуватий, хуліганистий, але всі ми були всього–на–всього першаки. Нас опікала наша вчителька Валентина Теофанівна, а потім після уроків вихователі.

Почалася наша наука з того, як себе поводити, як піднімати руку на уроці, вставати, вітатися і т. ін. Це було не цікаво. Я слухала, але мені вже кортіло писати букви, та ми все ще чомусь не писали.

Увечері в спальні я почула легенький і швидкий стукіт, ніби кури клювали. Дівчатка з третього мені пояснили, що то дівчина пише. Це була старша дівчина. Я не витримала. Мені було так цікаво. Ну, хоч одним пальчиком мацнути, як це робиться. Я встала з ліжка і підійшла до дівчини, але вона прикрикнула на мене, і я змушена була знову лягти, так і не дізнавшись на цей раз, що воно так стукає, коли писати.

 

ІІІ. Молитва до ангела.

 

Потім мене перевели в спальню для молодших, тобто поклали разом з дошкільнятами. Там чомусь спав й Івасик, що мав зовсім дівчачий голос. Якось увечері, коли ми вже були в ліжках і могли лише тихенько розмовляти, щоб не прийшла вихователька і не насварила, Івасик підкликав мене до себе і пошепки спитав:

– А ти молишся перед сном?

Я молилася. Так наказувала мені мама:

– Накрийся, щоб ніхто тебе не бачив, і тихенько помолися!

Я не знала, що маю відповісти Івасику. Брехати не хотілося, а правду казати теж: а раптом він комусь розкаже? Але Івасик прошепотів:

– Я молюся. А які ти молитви знаєш?

Я знала і „Отче наш”, і „Вірую”, знала ще й інші молитви, але по–церковнослав’янськи, що й сама майже їх не розуміла. Івась сказав:

– А таку ти знаєш?

Ангеле — хоронителю мій,

Завжди ти при мені стій.

Увечері, вдень і вночі

Будь мені завжди до помочі.

Стережи душу, тіло моє, амінь!

Такої молитви я не знала. Вона мені сподобалася, і я тут–таки її навчилася. Мушу признатися, що не раз і зараз я повторюю її, особливо у скрутні хвилини.

Немає вже серед нас того Івасика. Життя у нього пішло якось шкереберть – і нема вже його на світі. А та молитва до ангела–хоронителя – тепла згадка про мого однокласника і про наше дитинство…

Івасик казав далі (звичайно, пошепки):

– Ти нічого їм не вір! Все, що вони кажуть, – то брехня. І про піонера Павла Морозова, – також брехня. Але ти того нікому не кажи. Нас з тобою скоро будуть приймати в піонери. Ми мусимо вступити, бо інакше не можна. Але то все брехня. І молитися треба, але щоб ніхто не бачив. Та гляди, нікому про це.

Я, звичайно, нікому про це не казала, навіть своїм найближчим товаришкам, які, правда, були в мене вже значно пізніше. Між мною і Івасиком була наша маленька таємниця – і це нас якось поєднувало. Правда, я не зовсім з ним погоджувалася. До нас приходили старші учні і читали нам про Павлика Морозова, то я плакала, книжка мені подобалась. Але до вступу в піонери я ставилась трохи з недовірою. Правда, про це я нікому не говорила. Навіть з Івасиком ми більше на цю тему не розмовляли. Тим більше, що його перевели у хлоп’ячу спальню.

Ми довго не бралися за письмо. Вчили якісь віршики. Вчителька читала нам казку “Чарівник смарагдового міста” – було дуже цікаво.

У моєму дитинстві фігурували книжки “Коник–горбоконик”, “Дванадцять місяців” та “Руслан і Людмила”. Вголос читав їх мій брат Гриша. Слухали всією родиною, а надто – я. “Коник–горбоконик” був у такому гарному перекладі, що я потім не йняла віри, що це російський твір. Початок я знала напам’ять.

… Проти неба на землі

Жив дідунь в однім селі.

У старого – три сини:

Старший – з розумом хлопчина,

Середульний – сяк–такий,

А найменший – геть дурний.

Хлопці сіяли пшеницю

Та й возили у столицю.

Знать, столиця та була

Неделеко від села (цитую з пам’яті).

А до дванадцяти місяців я зверталася у своїх мріях, коли мене хтось ображав. Ця казка у моїй фантазії дещо змінилася: місяці самі приходили до мене і розкладали своє новорічне багаття у нас за хатою. Не могла ж я їх знайти у лісі. І це було так зрозуміло і мені, і місяцям. А більше нікому про це не треба було знати.

А ще сестри тихенько читали “Миколу Джерю” і “Кайдашеву сім’ю”. Вони самі собі сміялися, а мені розповідати не хотіли.

А тепер ми читали з учителькою. А ще ми ходили в Стрийський парк, каталися на каруселі, з’їжджали з гірки. А ще ходили по нашому пречудовому шкільному саду. Івасик побіжить уперед, десь заховається та й витьохкує соловейком.

Була осінь. Під ногами шурхотіло сухе листя. Ми збирали його, і вчителька вчила нас робити з сухого, ще майже живого листя, гірлянди. Було якось гарно і сумно. І десь тут, поряд з нами, були наші ангели–хоронителі, у кожного – свій. Вони мали остерігати нас від біди, відводити лихо. А чи був у мене мій ангел? Звичайно, був. Я вірила в нього, молилася до нього. Тільки тихенько, щоб ніхто не чув:

Ангеле — хоронителю мій,

завжди ти при мені стій.

 

  1. Перша вчителька.

 

Валентина Теофанівна була, мабуть, доброю вчителькою. Марійку Дундеву вона опікала якось по–особливому, бо сирітка була. Вчителька купила їй ляльку, іграшковий посуд. Я не заздрила. Марійка була менша – їй було сім років. Мене ж вчителька якось недолюблювала. І, хоч вона того ніби й не показувала, але я це відчувала. Для мене вчителі були десь приблизно на рівні богів. Коли я випадково почула, що Валентина Теофанівна перев’язала собі светр, – я була шокована. Мені здавалося, що вчителька і, скажімо, обід – поняття не сумісні. Але теплого спогаду про свою першу вчительку у мене чомусь не залишилось.

 

Одного разу ми пішли на прогулянку. Наш клас на той час поповнився: до нас прийшла Аня. Дівчинка мого віку, але якась підступна і пакісна. Вона трохи бачила. Перед вчителькою запобігала, а над нами якось намагалась підсміюватися. Отож, пішли ми на прогулянку. Була мета: навчити незрячих малюків орієнтуватися на шкільній території. Про мету ми дізналися потім, то я  нічого не підозрюючи, йшла собі із вчителькою під руку, не звертаючи уваги на якісь там орієнтири. Марійка тут вже була не перший рік, бо ж росла в дошкільній групі. Хлопці–непосидьки також вже всі куточки давно облазили. Аня бачила. А я сама не відважувалася ще ходити по шкільній території. Та нам і не дозволялося. Відійшовши на чималу відстань від будинку, вчителька спитала:

– Діти, а  тепер покажіть в якому напрямку у нас школа.

Знали всі крім мене. Аня засміялася, інші теж. Вчителька сказала:

– От ми тебе тут залишимо. Куди ти підеш?

І вони залишили мене. Відійшли недалеко. Я чула їх перешіптування, чула як хихикала Аня. А я собі стояла. І зовсім не тому, що не знала, в котрий бік іти до школи. За цей час вже кілька разів грюкнули парадні двері, так що я вже зорієнтувалася. Але в мене прокинулась якась впертість, якийсь протест проти такого методу навчання. Потім всі повернулися, взяли мене, і ми пішли до школи. Але я почувала себе скривдженою і приниженою. Я була ніби в чомусь гірша за інших.

 

 

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

10 − 8 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.